Читати книгу - "В іншому світі без благословіння богів: шлях до величі, Sunley"

Супутниця відповідала без особливого ентузіазму — чітко, по суті, не більше й не менше.

— Зараз війни не ведуться. Тимчасове затишшя, — промовила вона. — Але церква не в захваті від демонів і вже закликає всі країни зібрати сили та знищити їх.

Королівство Сельварон, у якому вони зараз перебували, було матріархальним, і королева не підтримувала ідею війни. Королівства Тарґвен і Хельдрейм, навпаки, були войовничими й підтримали цю ініціативу, хоч і виглядало це так, наче їм просто потрібен привід для конфлікту. Королівство Ардевальд займало обережну позицію — воно опинилося між потенційними фронтами, і, за чутками, деякі його аристократи навіть вели таємну торгівлю з демонами. Ще була Імперія. Там воліли зберігати мир, щоб не наразити свої землі на небезпеку.

До самого вечора вони їхали мовчки, кожен занурений у власні думки. Ліанна виглядала дуже старанною — було видно, що не раз опинялась у некомфортних умовах. Коли почало сутеніти, вона швидко знайшла зручне місце для ночівлі, зібрала дрова і розпалила вогонь.

Це наштовхнуло Дарка на думку: не можна просто витрачати час. Якщо вже ця подорож затягнеться на кілька днів, варто здобути з неї бодай якусь користь. До сну ще залишалось чимало часу, і він вирішив завести розмову.

— Я бачу в тебе рапіру. Гарна зброя. Напевно, щоб стати лицарем у такому віці, треба бути справді вправним фехтувальником.

Ліанна відповіла спокійно, майже відсторонено:

— Тренувалась із дитинства.

Може, вона була втомлена, а може, їй теж набридла тиша. Але зараз Ліанна здавалася більш відкритою до розмови. Дарк вирішив не втрачати момент:

— Слухай… Якщо мені доведеться битись із демонами чи монстрами, можеш показати мені кілька прийомів фехтування? Навіть якщо не знадобиться, тобі теж не завадить трохи розім’ятись.

Її реакція була миттєвою і різкою:

— Якщо щось трапиться — я зможу нас захистити. І навіть без розминки. Не недооцінюй мене.

Схоже, до неї часто ставилися як до фону, і тепер вона сприймала будь-який сумнів як критику.

— Я не сумніваюся у Вашій силі, — спокійно відповів Дарк. — Навряд чи хтось слабкий став би лицарем. Але я не з цих місць. Я не звик до небезпеки. А ви не завжди будете поруч. Мені потрібно вміти захищатись самому.

Дарк уже починав розуміти, якою є Ліанна, і вмів підібрати слова так, щоб спрямувати до потрібного рішення. Він не любив зайвих розмов, але остання робота в рідному світі навчила його знаходити підхід до людей.

Ліанна зітхнула й, хоч і знехотя, погодилася.

Ліанна швидко знайшла дві палиці, які підходили за розміром — умовні мечі для спарингу. Та вже за кілька хвилин стало ясно: це була гра в одні ворота.

Дарк зовсім не міг захиститись. Його тіло здавалося неповоротким, наче не слухалося, як би він не намагався. Кожен його рух був повільним, неточним, наче з іншим ритмом, не тим, що потрібен у бою. Уроки здавались марними.

Стиль Ліанни був побудований на швидких, точних ударах. Вона з легкістю парирувала його незграбні випади, одразу контратакувала. Єдиним варіантом для Дарка була глуха оборона — і навіть вона не завжди рятувала. Якби це був справжній бій, він уже лежав би мертвий. І він це прекрасно розумів.

Його найбільша слабкість — неповороткість. Потрібно стати швидшим. Ще швидшим. Таким швидким, щоб його удари не можна було зупинити. Але поки що це було лише мрією.

Ліанна бачила все. Колись і вона була такою — слабкою, безпорадною, нездатною захистити себе. У таких умовах не обирають, як жити. Тоді її теж не жаліли. І хоча вона не була схильна до сентиментів, цього разу їй стало по-людськи шкода Дарка.

Не сказавши нічого зайвого, вона подала йому палку й коротко наказала:

— Стільки замахів, скільки зможеш. Потім ще двадцять. І так щодня.

***

Минуло ще два дні дороги, коли вони під’їхали до невеликого постоялого двору. Ліанна вирішила, що цього разу варто зупинитись на ніч тут. Дарк не заперечував — м’яке ліжко звучало як подарунок богів.

Цей вечір, як і попередні, був присвячений тренуванням. Але тепер тіло вже не реагувало на навантаження так гостро. Біль у м’язах майже зник — схоже, робота в кузні таки не була марною. М’язи звикали.

Купатися довелося в дерев’яному тазику, як і в селищі. Дарк мріяв про ванну. Або хоча б душ. І мило — справжнє мило. Без нього він відчував себе не по-справжньому чистим, як би довго не змивав втому дороги.

Проте, ліжко цього разу було значно краще, ніж те, до якого він звик в селищі. Тіло розслабилося, очі злипалися. Сон прийшов швидко, як тільки голова торкнулася подушки.

Зранку Дарка розбудив стук у двері. Нічого дивного — Ліанна завжди прокидалась раніше і не гаяла часу, будячи його, щойно ставало світло. Цього разу вона вирішила спершу поснідати як слід.

У залі постоялого двору їм подали пшоняну кашу з шматком свіжого хліба. Їжа була простою, але гарячою й ситною. Усі витрати взяла на себе Ліанна. Дарк не заперечував — це вони його везуть, а не він їх. Тож і розтрати, як він вирішив, на їхній стороні.

Після сніданку вони одразу вирушили далі в дорогу.