Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

Розділ шостий

Передріздвяні дні були жвавими й насиченими. Клара любила цю пору року. Любила все в ній, від слиняво-солодкавих рекламних роликів, безглуздого параду на честь Пер Ноеля в Сен-Ремі, спонсором якого була компанія Canadian Tire, до колядування, організованого Ґабрі. Захекані від пісень і сніжинок, що залітали до рота, колядники ходили від хати до хати засніженим селом, наповнюючи нічне повітря сміхом і мелодіями старовинних гімнів. Селяни запрошували їх до своїх віталень, і вони кружляли довкола піаніно та ялинок, співали, пили егног[29], їли пісочне печиво, копченого лосося, солодкі калачі та інші смаколики, спечені до свят.　

Протягом кількох вечорів колядники співали в кожній хаті в селі, окрім однієї. За мовчазною домовленістю вони трималися подалі від темного будинку, що височів на пагорбі. Старого будинку Гедлі.　

Очолював колядників Ґабрі, одягнений у вікторіанський плащ і капелюх. Він мав гарний голос, але тужив за тим, якого мати не міг.　

Щороку Рут Зардо відвідувала бістро як обраний Санта (за словами Ґабрі, їй не потрібно було спеціально відрощувати бороду), і щороку Ґабрі сідав до неї на коліна і просив голосу хлопчика-сопрано, і щороку Санта пропонував йому вдарити ногою по різдвяних кулях.　

Кожного Різдва на галявині перед своїм будинком мсьє і мадам Вашон ставили старий crèche[30], із немовлям Ісусом у ночвах на ніжках, в оточенні трьох волхвів і пластикових свійських тварин, які поступово ховалися під снігом і виринали незмінними навесні, — ще одне диво, яке, втім, вражало не всіх мешканців села.　

Біллі Вільямс запрягав своїх першеронів у яскраво-червоні сани й віз хлопчиків і дівчаток навколо села та на засніжені пагорби. Діти заповзали під пошарпаний килимок із ведмежої шкури й сьорбали гарячий шоколад, поки поважні сірі велетні тягнули їх за собою спокійно і розмірено, наче розуміли, наскільки цінним є їхній вантаж. А в бістро батьків садовили біля вікон, де вони могли попивати гарячий сидр і спостерігати, як їхні діти зникають за вулицею дю Мулен. Потім вони поверталися до теплого інтер’єру з вицвілими тканинами, розрізненими меблями та відкритими камінами.　

Клара і Пітер закінчили прикрашати свою домівку, розвісивши на кухні соснові гілки на доповнення до величезної шотландської сосни у вітальні. їхній будинок, як і всі інші, пахнув лісом.　

Усі подарунки загорнули й поклали під ялинку. Клара щоранку проходила повз них, радіючи, що нарешті, завдяки волі Джейн, жоден — не зі смітника Вільямсбурга. Нарешті вони обміняються подарунками, які не потребують дезінфекції.　

Пітер повісив панчохи на камінну полицю. Пісочне печиво випекли у формі зірок, дерев та сніговиків і прикрасили срібними кульками, схожими на дробинки. У вітальні щовечора перед колядою Пітер розпалював камін і читав свої книжки, а Клара грала на піаніно й фальшиво наспівувала колядки. Чи не кожного вечора Мирна або Рут, Ґабрі або Олів’є заглядали до них випити чи повечеряти.　

А потім, не встигли й оком змигнути, настав Святвечір, і вони всі зустрілися в Емілі на святкуванні réveillon[31]. Але спочатку була опівнічна служба в церкві Святого Томаса.　

«Тиха ніч, свята ніч!»[32] — заспівали парафіяни, швидше натхненно, ніж талановито. Спів радше був схожий на стару морську пісеньку «П’яний моряк». Вів їх за собою, як того й слід було чекати, прекрасний тенор Ґабрі — він принаймні давав зрозуміти, що вони блукають у музичній пустелі або загубилися в морі. Усі, за винятком однієї душі. З дальнього кутка дерев’яної каплиці раптом пролунав голос такої вишуканої чистоти, що навіть Ґабрі був приголомшений. Дитячий голос вихопився з лави, змішався з нерівними голосами прихожан і завис навколо падубів і соснових гілок, які Спілка вірянок англіканської церкви розмістила так, що у прихожан складалося враження, ніби вони перебувають у лісі. Біллі Вільямс прикріпив до кроков голі кленові гілки, до яких жінки на чолі з Матінкою Бі попросили його прив’язати маленькі білі ліхтарики. Здавалося, що над невеликим зібранням вірян сяяли небеса. Церква була наповнена зеленню та світлом.　

— Зелений колір — це серцева чакра, — пояснила Матінка.　

— Я впевнена, що єпископ буде задоволений, — сказала Кей.　

Напередодні Різдва до церкви Святого Томаса приходили цілими родинами — збуджені й утомлені діти, а також літні чоловіки та жінки, які ходили сюди все своє життя, сиділи на тій самій лаві та молилися тому самому Богові, хрестилися, одружувалися й ховали тих, кого любили. Декого вони так і не змогли поховати, натомість увіковічнили в маленькому вітражі, який встановили так, щоб його осяювали перші вранішні промені. Тепер непоховані марширували у світлі жовтих, блакитних і зелених кольорів, назавжди досконалі, назавжди вкарбовані у вічність. Під фігурами хлопчиків — героїв Першої світової війни були викарбувані їхні імена та слова «Вони були нашими дітьми».　

Цієї ночі до церкви прийшли англіканці й католики, іудеї й атеїсти, а також люди, які вірили в щось невизначене й не обмежене лише релігією. Прийшли, тому що церква Святого Томаса на Святвечір був сповнена зеленню та світлом.　

Але цього Різдва вона неочікувано сповнилася ще й найпрекраснішим співом.　

«Усе спокійне», — співав голос, рятуючи загублену паству.　

Клара обернулася, намагаючись знайти очима ту дитину. Багато хто також озирнувся, щоб побачити, хто ж їх веде. Навіть Ґабрі був змушений поступитися своїм місцем у несподіваній і не зовсім бажаній присутності божественного. Як сказав би Єйтс[33], ангел втомився від скиглення мертвих і обрав собі їхню жваву компанію.　

Кларі раптом відкрилася дивовижна картина.　

Там, ззаду, стояла Сісі де Пуатьє у пухнастому білому светрі чи то з кашеміру, чи то зі шкурок кошенят. Коло неї був її чоловік, рум’яний і мовчазний. А поруч із ним — повнотіла дитина в яскраво-рожевому сарафані без рукавів. Її тіло під пахвами випирало і звисало, а складки на талії робили завузьку сукню схожою на полуничне морозиво, що тане. Дівчинка мала гротескний вигляд.　

Однак її обличчя було прекрасним. Клара бачила цю дитину раніше, але тільки здалеку, і вона завжди здавалася похмурою та нещасною. Проте тепер її обличчя дивилося на сяючі крокви й світилося, за досвідом Клари, блаженством.　

«Усе яскраве», — лунав на кроквах чарівний голос Крі, а потім прослизнув під двері старої каплиці і затанцював разом зі сніжинками, що м’яко опускалися на землю, навколо припаркованих автомобілів і голих кленів. Слова старої колядки ковзали по замерзлому ставку, ховалися серед ялинок і проникали до кожної щасливої оселі у Трьох Соснах.　

Після служби священник квапливо вийшов із церкви, бо запізнювався на Святвечір