Читати книгу - "Темні нащадки, Salamander"

— Ти про щось думаєш? — Лукас м'яко запитав, його голос повернув Аурелію до реальності.

Вона поглянула на нього, усміхнувшись.

— Так, іноді спогади про минуле нагадують про людей, які залишили свій слід. Але зараз... зараз я тут з тобою, і це має значення.

Лукас, зацікавлений і, можливо, трохи схвильований, не міг більше стримувати свою цікавість.

— Аурелія, — він нахилився ближче, зберігаючи приглушений тон. — Розкажи мені про твій світ. Що це за місце? Як усе там виглядає? Люди… чи, тобто, фейрі… вони такі ж, як ти?

Аурелія обернулася до нього і коротко усміхнулася.

— Лукас, це зовсім інший світ. Він сповнений магії, кольорів, і в ньому все здається живим. Ліси там настільки густі, що сонце ледь пробивається крізь їхні крони. Кожне дерево має свій вік, свою історію. Озера прозорі, як кришталь, і навіть зірки здаються ближчими...

— А ти завжди була… ну, принцесою? — його очі заблищали, ніби він уявляв собі цей чарівний світ.

— Так, — зітхнула Аурелія. — Але це зовсім не те, що ти собі уявляєш. Життя при дворі...

Вона різко зупинилася, відчувши, як на них з цікавістю глянула сусідка, літня жінка з коротко підстриженим волоссям, яка сиділа поруч. Її очі промовисто говорили: Що це вони там таке обговорюють?

Аурелія миттєво опанувала себе, скрививши обличчя, і вщипнула Лукаса за руку під столиком.

— Ауч! — скривився він, здивовано дивлячись на неї. — За що?

— Мовчи, — шепнула вона йому, нахилившись ближче. — Інакше ця добра жінка вирішить, що ми божевільні.

Лукас глянув на сусідку, яка все ще не відводила погляду, й усміхнувся їй у відповідь, щоб здаватися ввічливим. Потім обернувся до Аурелії й пошепки відповів:

— Добре, але ти мені розкажеш усе, коли ми будемо наодинці.

— Якщо ми долетимо без твоїх питань, — усміхнулася вона, ховаючи сміх.

Жінка, здавалося, втратила цікавість і почала гортати журнал. Аурелія повернулася до вікна, вдихнувши глибоко. Вона втупилася у хмари за вікном літака. Їхня легкість і прозорість нагадували їй той день, коли вона зважилася зізнатися Каелю у своїх почуттях. Тоді хмари були не лише тлом, а й свідками її найбільшої сміливості.

Вона пам’ятала, як стояла на балконі одного з найвищих замкових шпилів, дивлячись на безкрає небо. Вітер плутав її волосся, а серце калатало в грудях, коли Каель приземлився перед нею. Його чорні крила виглядали велично, їхній блиск нагадував про нічне небо, усіяне зірками.

— Ти кликала мене? — спитав він, його голос був таким самим глибоким, як і його оніксові очі, що вдивлялися у неї з легким подивом.

Аурелія зібрала в кулак усю свою сміливість, хоча її руки тремтіли.

— Так, — відповіла вона, вдихнувши глибше. — Я… хотіла сказати тобі щось важливе.

Каель схилив голову, на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Я слухаю.

— Я… — її голос зірвався, і вона спробувала знову. — Я люблю тебе, Каелю.

Каель завмер. На якусь мить його обличчя залишалося незворушним, але потім в його очах промайнув біль. Він опустив погляд і зітхнув.

— Ауреліє, — почав він, і його голос був напрочуд м'яким, але водночас рішучим. — Ти не повинна цього робити.

— Чому? — її голос здригнувся, а в очах з'явилися сльози. — Чому ти не можеш прийняти мої почуття?

Каель відступив на крок, його чорні крила розправилися.

— Бо я — те, чого ти не повинна любити, — сказав він, дивлячись у її очі. — Я створений для війни, для руйнувань. Я і є Війна. Мій шлях — пітьма, а твій — світло. Ми не можемо бути разом, Ауреліє.

— Ти кажеш це через батька? — вона зробила крок до нього, її голос ставав сміливішим. — Ти боїшся його? Чи боїшся, що він використає нас для своїх цілей?

Каель відвернувся, не відповівши. Його мовчання було голоснішим за будь-які слова.

— Каелю! — Аурелія схопила його за руку, змушуючи подивитися на неї. — Я знаю, що ти не такий, як він. Ти кращий. Ти завжди був кращим.

— Не змушуй мене, Ауреліє, — його голос був ледь чутним, але сповненим болю. — Я не можу бути тим, кого ти любиш, лише другом.

Його крила розправилися ще ширше, і за мить Каель злетів у небо, залишивши її одну...

— Ауреліє, підйом, — почувся тихий, але впевнений голос Лукаса.

Вона здригнулася і розплющила очі, зрозумівши, що її голова лежить на його плечі. Світ навколо ще трохи розпливався, але шум двигунів літака нагадував, де вони зараз.

— Що? — промовила вона, все ще наполовину у світі своїх спогадів. — Ми вже прилетіли?

— Ще ні, але скоро почнемо зниження, — пояснив Лукас, його очі м'яко спостерігали за нею. — Ти навіть не помітила, як заснула.

Аурелія випрямилася, прибравши пасмо волосся з обличчя, і тихо видихнула. Вона відчула себе трохи ніяково, але швидко зібралася.

— Вибач, — пробурмотіла вона, намагаючись уникнути його погляду.

— Не вибачайся, — Лукас усміхнувся і легенько стиснув її руку. — Тобі, мабуть, було потрібно.

Вона глянула на нього й усміхнулася краєчком губ. Та її думки все ще поверталися до того, що вона бачила уві сні. Спогади про Каеля й досі важким тягарем лежали на її серці.

— Скоро будемо на землі, — сказала вона, вдихаючи глибше, щоб повернути собі спокій. — Нам потрібно бути готовими.

— Як скажеш, командире, — жартівливо відповів Лукас, намагаючись підбадьорити її.

Аурелія усміхнулася трохи ширше, відчуваючи, як його гумор хоч ненадовго витісняє її тривоги.

Літак поступово знижувався, і маленькі будинки ставали все ближче й ближче. Аурелія притискала руки до сидіння, відчуваючи, як її серце прискорюється. Вона поглянула на Лукаса — він виглядав спокійно, але вона помітила, що йому теж не бракувало нервозності.

— Всі пристебніть ремені, — пролунав оголошення через гучномовець, і Аурелія автоматично виконала інструкцію. Вона підтягнула ремінь, відчуваючи, як хвиля хвилювання від минулих подій потихеньку розсіюється.

Лукас теж пристебнувся, глянувши на неї з м'якою усмішкою, яка не залишала місця для тривоги.