Читати книгу - "Демони війни , Лео Нур"

- Ого. Пиріжки – вигукнула дівчина.

Пригощайся.

- Нам не можна…

- Не видумуй. - Взявши пиріжок, медсестра обдарувала хворого, чарівною посмішкою. У цей момент у голові ніби тумблер клацнув.

Він спостерігав за медсестрою Надей. Вона була юна, з пшеничними косами, заплетеними навколо голови, і очима кольору морської хвилі. Вона пурхала по палаті, наче метелик, роздаючи ліки, змінюючи пов'язки і підбадьорюючи поранених.

Яків не міг зрозуміти, що вона відчуває. Йому здавалося, що він їй подобається. Вона завжди знаходила час, щоб затриматися біля його ліжка, розпитати про самопочуття, розповісти якусь цікаву історію.

Але, можливо, це просто її робота? Ввічливість, співчуття, професійний обов'язок? Він бачив, як вона посміхається іншим пацієнтам, як дбайливо доглядає їх. І ця мила, дівоча усмішка, яка змушувала його серце битися частіше, можливо, була адресована не лише йому.

Хлопець мучився сумнівами. Він боявся помилитися, боявся прийняти бажане за дійсне. Війна навчила його не довіряти своїм почуттям, не будувати ілюзій. Але погляд Наді, її тихий голос, її дбайливі руки – все це говорило про щось більше, ніж просто професійна ввічливість.

Він продовжував спостерігати за нею, намагаючись розгадати таємницю її посмішки, сподіваючись, що за нею ховається щось більше, ніж просто співчуття до пораненого офіцера. Він сподівався, що в цьому одеському шпиталі, серед болю та втрат, він зможе знайти не лише зцілення, а й кохання.

От уже і надія в героя з'являється. Що думаєте здалося йому, чи все-таки ні? Пишіть в коментарях