Читати книгу - "Море-океан"

кати робили свою справу, аби султан не чув страшних криків замордованих, а натомість лише слухав чарівний спів, що / на озері Кабалакі, завбільшки з море, а тамтешні мешканці вірили, що то справді море, поки не побудували човен із величезного листя, що зростало на дереві, й на цьому човні не перепливли з одного берега на другий, і разом з ними плавав він, у цьому я б заприсягнувся / збирав голіруч, закутий, алмази в піску, щоб їх не змило водою, а навколо нього було їх без ліку, як правда й те / усі казали, що він помер, що згинув під час бурі, але якось схопили за руку одного злодія, що крав воду, аж тут я дивлюсь, а це — він, точно він / хай він зараз називається Адамс, але насправді мав він багато імен, і якось хтось зустрів його під йменням Ра Ме Нівар, яке місцевою говіркою означає «людина, що літає», а іншим разом на африканськім узбережжі / у місті мертвих, куди ніхто не наважувався увійти, бо було воно прокляте протягом багатьох століть, тому вибухали очі у всіх, хто…

— Досить уже.

Ланґле навіть очей не відвів від табакерки, яку вже кілька хвилин нервово крутив у руках.

— Гаразд, відведіть його.

Ніхто не ворухнувся.

Тиша.

— Адмірале… є ще дещо.

— Що?

Тиша.

— Цей чоловік бачив Тімбукту.

Табакерка в руках Ланґле завмерла.

— Є люди, які в цьому заприсягнуться: він там був.

Тімбукту. Перлина Африки. Загадкове місто, яке неможливо знайти. Скриня, сповнена всіма скарбами, домівка всіх поганських божеств. Серце незвіданого світу, фортеця з тисячами таємниць, примарне царство всіх можливих скарбів, загублена мета всіх безкінечних подорожей, джерело всіх вод та марево будь-яких небес. Тімбукту. Місто, що його жодна біла людина ніколи не знаходила. Ланґле підвів погляд. У кімнаті всіх ніби охопив несподіваний безрух. Лиш Адамсові очі невпинно блукали, намагаючись вполювати невидиму здобич.

Адмірал довго його розпитував. За звичкою, говорив суворо, але лагідно, сказати б безособово. Жодного примусу чи якогось особливого тиску. Натомість спокійна низка запитань коротких і точних, одне по одному. Та жодної відповіді не почув.

Адамс мовчав. Ніби навіки залишився у вигнанні в невблаганному світі хтозна-де. Жодним поглядом його не вшанував. Анічогісінько.

Ланґле деякий час не зводив із нього очей. Потім дав знак, який слів не потребував. Адамса, піднявши зі стільця, потягли геть. Ланґле бачив, як він віддалявся — як по мармуровій долівці волочуться його ноги — адмірала охоплювало тяжке відчуття, що цієї миті достоту так само віддалялася від нього земля Тімбукту на орієнтовних географічних мапах Королівства. Невідь-чому йому спала на гадку одна з численних легенд про те місто: що місцеві жінки не прикривали одне око, чудернацьки розмалювавши його кольоровою землею. Йому завжди було цікаво, чому вони ховали друге око. Підвівшись, він ліниво підійшов до вікна. Збирався розчинити його — аж раптом остовпів, почувши у своїй голові голос, що промовляв чітко карбуючи слова:

— Бо жоден чоловік не міг витримати погляду їхніх очей, щоб не збожеволіти.

Ланґле рвучко обернувся. У кімнаті було порожньо. Знову повернувся до вікна. Кілька хвилин не міг узагалі ні про що думати. А потім зауважив, як алеєю внизу йшла нелюдна процесія, уводячи Адамса в безвість.

Він не сумнівався в тому, як мусить учинити. Просто зробив це.

За кілька хвилин стояв перед Адамсом, оточений подивом присутніх і трохи засапаний після нетривалої пробіжки. Поглянувши чоловікові у вічі, тихо спитав:

— А ти звідки знаєш?

Адамс ніби й не помітив його. Надалі перебував у якомусь незвичайному місці, за тисячі кілометрів звідси. Але губи його заворушилися, і всі почули голос, що промовляв:

— Бо я їх бачив.

Ланґле випадало бачити чимало таких випадків, як у Адамса. Моряків, яких буря чи жорстокі пірати викинули на перший-ліпший берег якогось невідомого материка, що стали заручниками чи здобиччю людей, для яких білий чоловік був не більше як чудним звіром. Якщо їх не забирала раптова милосердна смерть, вони гинули від наглої смерті, що чатувала на них у якомусь смердючому чи дивовижному закутку неправдоподібних світів. Мало хто звідти повертався живим, хай навіть їх підбирав який-небудь корабель, повертаючи в цивілізований світ із незагойними пам’ятками про пережиту катастрофу. Уламки, що втратили глузд, люди-покидьки, повернуті з невідомості. Пропащі душі.

Ланґле про це все знав. Попри те, забрав Адамса з собою. Викравши його в злиднів, забрав до свого палацу. Хай у який зі світів утік його розум, він піде туди, щоб його забрати. А потім поверне його назад. Адмірал не стримів його врятувати. Власне, не зовсім. Він стримів порятувати історії, що живуть в Адамсі. І байдуже, скільки часу це забере: він хотів ті історії, і він їх добуде.

Ланґле усвідомлював, що Адамса згубило його ж життя. У його уяві поставала Адамсова душа як тихе селище, сплюндроване та розбите вщент дикою навалою запаморочливих образів, відчуттів, запахів, звуків, болю і слів. Смерть, яку він вдавав, якщо придивитися, була парадоксальним наслідком його вибухового життя. Під його мовчанням та непорушністю клекотів безугавний хаос.

Ланґле не був лікарем і ніколи нікого не врятував. Але з власного досвіду знав про непередбачувану лікувальну силу визначеності. Можна було сказати, що він сам лікував себе виключно визначеністю. Ці ліки, розчинені в кожнім ковтку адміралового життя, не підпускали до нього отруйну розгубленість. Він гадав, що невіддільну віддаленість Адамса можна зруйнувати лише щоденними терплячими вправами в чомусь правильному. Ланґле відчував, що має бути якась по-своєму ласкава правильність, лише трохи торкнута байдужістю механічного ритуалу й виплекана в теплоті поезії. Він шукав її тривалий час у довколишньому світі речей та жестів. І врешті-решт знайшов. І того, у кого не без певного сарказму наважився про них питати.

— І що це за такі дивовижні ліки, за допомогою яких ви збираєтеся врятувати свого дикуна?

А він охоче відповідав.

— Мої троянди.

Як дитина, що могла зігріти загублену пташину штучним теплом у гнізді, зробленому з ганчірок, Ланґле відправив Адамса до свого саду. Дивовижний сад, у якому найвитонченіша геометрія вгамовує вибух різноманітних барв, а дисципліна залізних симетрій керує дивовижним сусідством квітів та рослин, зібраних по цілому світу. Сад, у якому життєвий безлад перетворювався на божественно чітко окреслену фігуру.

Саме там Адамс поволі віднайшов себе. Упродовж місяців він мовчав, покірливо присвятивши себе вивченню тисячі — чітких — правил. Потім його відсутність перетворилася на ледь відчутну присутність, що окреслюється то тут, то там уривками фраз, уже не