Читати книгу - "Сирітський потяг"

Крістіна Бейкер Клайн

Сирітський потяг

Крістіні Лупер Бейкер, яка вручила мені нитку, і Керол Робертсон Клайн, яка дала мені полотно

Переправляючись із однієї річки на іншу, індіанці вабанакі[1] були змушені перетягувати свої каное та решту майна. Усі вони знали, як добре подорожувати з невеликою поклажею, а для цього доводиться щось залишати. Ніщо так не заважає переміщенню, як страх — ноша, від якої часто найважче відмовитися.

Банні Макбрайд. Жінки ранкової зорі

Пролог

Я вірю в привидів. Вони — ті, хто до нас навідуються, ті, що відійшли перші. За своє життя я не раз відчувала їх поруч себе, відчувала, як вони спостерігають, присутні, коли ніхто серед живих про це не знав і не хотів знати.

Мені дев’яносто один, і мало не всі, що колись були частиною мого життя, тепер привиди.

Іноді ці духи здавалися мені реальнішими за людей, реальнішими за Бога. Вони заповнюють тишу своєю вагою, пружні й теплі, мов тісто на хліб, що підходить під рушником. Бабуня, з її добрими очима й припудреною тальком шкірою. Татко — тверезий, усміхнений. Мама, що наспівує мелодію. Ці примари, позбавлені злості, алкоголізму й депресії, втішають і захищають мене по смерті, як ніколи при житті.

Тепер я думаю, що це і є рай — місце в спогадах інших, де ми й далі живемо в найкращих своїх о`бразах.

Може, це добре, що в дев’ять років мені дісталися привиди найкращих образів моїх батьків, а в двадцять три — коханого. А моя сестра, Мейсі, завжди зі мною, мов янгол на плечі. Їй було півтора року, мені — дев’ять, їй — тринадцять, мені — двадцять. Тепер їй вісімдесят чотири, а мені — дев’яносто один, а вона й досі зі мною.

Напевно, вони не рівня живим, але вибору в мене не було. Або знайти розраду в їхній присутності, або ж занепасти духом, побиваючись над своєю втратою.

Привиди шепотіли до мене, щоб я продовжувала жити.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Крізь стіну своєї кімнати Моллі чує, як опікуни розмовляють про неї у вітальні, просто за дверима.

— Ми на це не підписувалися, — каже Діна. — Якби я знала, що в неї стільки проблем, то нізащо не погодилася б.

— Знаю, знаю.

У Ралфа втомлений голос. Моллі відомо, що з них двох саме він хотів стати опікуном. Колись давно, в юності, він був «проблемним підлітком» (про що їй розповів, не вдаючись у подробиці) і соціальна працівниця зі школи записала його на програму «Старший брат». Ралфові завжди здавалося, що його старший брат — так він називає свого напутника — допоміг йому не збитися зі шляху. Але Діна від самого початку поставилася до Моллі з підозрою. Цьому посприяло те, що до Моллі в них жив хлопець, який спробував підпалити молодшу школу.

— Мені досить стресу на роботі, — каже Діна, підвищуючи голос. — Я не хочу приходити додому в це лайно.

Діна працює диспетчером у поліційному відділку Спрюс-Гарбора, і, на думку Моллі, це не надто напружена робота — кілька п’яних водіїв, рідкісні бійки, дрібні крадіжки, аварії. З усіх посад диспетчера у світі, напевно, менш напружену роботу, ніж у Спрюс-Гарборі, годі уявити. Але Діна від природи нервова. Їй дошкуляють найменші дрібниці. Як наче вона сподівається, що все буде гаразд, а коли це не справджується — що буває, звісно, досить часто, — вона сповнюється здивування й образи.

Моллі — повна її протилежність. За сімнадцять років життя стільки всього складалося не на її користь, що вона навчилася цього очікувати. Коли щось і справді вдається, вона не знає, що й думати.

І саме так нещодавно сталося з Джеком. Коли Моллі торік перевели до старшої школи острова Маунт-Дезерт, у десятий клас, здавалося, що більшість учнів з усіх сил старалися її обходити. У них були свої друзі, свої компанії, до яких Моллі не пасувала. Правду кажучи, вона сама цьому теж посприяла. Моллі з досвіду знає, що бути грубою й дивною краще, ніж жалюгідною й вразливою; вона носить свій образ дівчинки-гота, мов броню. Джек виявився єдиним, хто спробував до неї достукатися.

Це сталося в середині жовтня, на занятті з суспільних наук. Коли настав час об’єднуватися для роботи над проектом, Моллі, як завжди, залишилася без пари. Джек запросив її приєднатися до нього і його партнера, Джоді, що явно був не в захваті від цієї ідеї. Усі п’ятдесят хвилин заняття Моллі скидалася на кицьку з вигнутою спиною. Чого це він поводився так приязно? Що він від неї хотів? Чи належав він до тих хлопців, яким подобається дражнити дивних дівчат? Хай що ним рухало, вона не збиралася поступатися ні на йоту. Вона трималася позаду, схрестивши руки на грудях, втягнувши голову в плечі, ховаючи очі за темним жорстким волоссям. Вона знизувала плечима й бурчала, коли Джек ставив їй питання, хоч і досить добре орієнтувалася й виконала свою частину роботи.

— Та дівчина збіса дивна, — почула Моллі бурмотіння Джоді, коли вони виходили з класу після дзвінка. — Мені поряд із нею незатишно.

Коли Моллі обернулася й ззирнулася з Джеком, той здивував її усмішкою.

— А як на мене, вона кльова, — відказав він, усе ще дивлячись Моллі в очі. Уперше, відколи почала вчитися в цій школі, вона не змогла втриматися й усміхнулась у відповідь.

Упродовж наступних кількох місяців Моллі по дрібочках складала для себе уявлення про Джекове життя. Його батько, робітник-мігрант із Домініканської Республіки, познайомився з його матір’ю на плантації чорниці в Черріфілді, а коли вона завагітніла, повернувся додому й став зустрічатися з місцевою дівчиною, забувши про минуле. Його матір, так і не вийшовши заміж, працює на багату стару пані, що живе в маєтку на березі моря. За законами життя, Джек мав би теж опинитися на задвірках суспільства, та сталося інакше. Він багато чим вирізняється: ефектними рухами на футбольному полі, сліпучою усмішкою, гарними великими очима й неймовірно довгими віями. І навіть якщо він сам відмовляється сприймати себе серйозно, Моллі знає, що він куди розумніший, ніж визнає, можливо, навіть розумніший, ніж думає.

Моллі байдужісінько до його майстерності на футбольному полі, але його розум вона поважає. (Великі очі — це приємний бонус.) Для неї самої допитливість — це єдиний спосіб не втратити здорового глузду. Від гота ніхто не очікує традиційності, тож Моллі відчуває, що має свободу бути дивною водночас у багато чому. Вона весь час читає — у коридорах, у їдальні — переважно романи з неспокійними головними героями: «Незайманки-самогубки», «Ловець у житі», «Під скляним ковпаком»[2]. Вона виписує словникові слова у записник, бо їй подобається їхнє