Читати книгу - "Венді. Факультет світлих., Людмила Черниш"

   Навіть встигла посмішку натягнути, зустрічаючи невідомого гостя. Адже в таких затишних місцях вочевидь люблять бувати ті, кому або навчання не до вподоби. Або яких постійно дістають чи ображають. Але коли з-за повороту з'явився Ларіон, мене немов крижаною водою облили.

   Ми кілька секунд дивилися один на одного, і не розуміли, що робити далі. Здається, його здивувало, що я знаходжуся тут, та ще й абсолютно суха. Обернувся, немов щось перевіряючи. А потім знову подивився таким поглядом, немов я більмо на оці всього його світу.

   Нічого не кажучи, опустила очі й вирішила піти, обходячи хлопця стороною. У нас немає спільних тем для спілкування, ми не старі знайомі, і не друзі, щоб вести бесіди. Розбиратися або щось з'ясовувати, або тим більше виправдовуватися, я не збиралася. Він не та людина, з якою навіть одним повітрям хочеться дихати.

   Але щойно ми зрівнялися, як Ларіон схопив мене за зап'ястя і змусив зустрітися з ним поглядом. Руку хоч і стискали не сильно, але його магія ніби намагалася проникнути в моє тіло. Я сіпнулася, бажаючи вивільнитися. Та тільки не тут-то було. Тому подивилася на нього, запитально піднявши брову.

 - Як ти знайшла це місце, і як потрапила сюди? - здається, його це дуже сильно хвилювало. Але чому? Що в цій лоджії такого особливого?

 - Ніжками прийшла, намагаючись уникнути зустрічі з найогиднішою людиною, яка мені тільки зустрічалася на шляху. Тож відпусти, чи знову начаруєш грозову хмару? - знову смикнула рукою, і тут же отримала свободу. Щось він швидко здався.

   Але я не стала випробовувати долю на міцність, і попрямувала якомога далі від короля факультету темних. Щоправда перед тим, як звернути за поворот, зупинилася і навіть обернулася. Хлопець теж дивився на мене, але так дивно, немов намагався зазирнути в душу і щось там побачити. По спині пробіг холодок, і я поспішила піти.

   Дивний цей Ларіон якийсь. Можливо, я його мало знаю, або не дуже розбираюся в тутешньому світі. Але він і справді гранично дивний. То холодний і незворушний, то злиться мовчки, але так, що навіть померти хочеться. А зараз раптом чогось злякався? Чи просто дуже чомусь здивувався? Але чому тоді?

   Може, зачепило, що я змогла зняти дію карти? Або що знайшла це затишне містечко? Невже воно належить тільки йому? Запитав, як я туди потрапила так, немов туди просто нереально забрести. Це ж академія, магічна до того ж. А значить, що будь-хто зі студентів може потрапити туди, куди ноги занесуть.

   Хіба що, це не стосується тільки факультетських гуртожитків. Вімла сказала, що входи в гуртожитки захищає особлива магія. Вона пропускає тільки своїх. І її довелося застосувати після того, як факультети почали ворогувати не на життя, а на смерть.

   Наступні заняття проходили просто приголомшливо. Принаймні, для мене. Я позбулася прокляття, була сухою і не розпатланою. Слухала всі слова викладачів і записувала конспекти. Що далі, то більшим було бажання вчитися і ставати сильнішою. А ще я хочу довести, що кожна людина сама вирішує, бути їй жертвою, чи відстоювати своє місце під сонцем.

   Студенти ворожого факультету поглядали в мій бік і про щось перешіптувалися. Навіть Ріна поцікавилася крадькома, як я все ж таки змогла скасувати дію карти, якщо це навіть професору не вдалося. Але я лише посміхнулася і знизала плечима, мовляв, ось взяла і скасувала.

   Хоча, вже ближче до кінця занять, я теж задалася цим питанням. Чому я змогла це зробити, а викладач магічної академії ні. Одразу ж згадалося здивування Ларіона, що я потрапила туди, куди, скоріш за все, не повинна була. Стало трохи боязко, бо я явно не розуміла чогось дуже важливого.

   Можливо, варто поговорити про те, що трапилося, з дівчатами? Ну, наприклад, розповісти про зустріч із королем ворожого факультету. Або про те, що я змогла доторкнутися до карт, до яких нібито не повинна. І якщо так замислитися, то я жодного разу не бачила, щоб світлі тримали в руках карти темних. Або, навпаки.

   Так, геть паніка, все нормально, немає жодних проблем, просто я чогось не розумію, от і все. І так сильно задумалася, що геть не помітила попереду себе сходинки. Якби мене не схопили за шкірку і не смикнули назад, я б стрімголов полетіла вниз.

 - Спасибі, - тут же поспішила подякувати своєму невідомому рятівникові. Але коли обернулася, завмерла з відкритим ротом.

   За півметра від мене стояв високий, худий, але сильний студент у білій формі. А його білосніжне волосся переливалося в промінчиках сонечка, що проникало сюди. Блакитні очі хлопця мерехтіли, наче шматочки льоду, зачаровуючи.

   Багато хто зі студентів зупинявся й обертався. Навіть дівчата в чорній формі перешіптувалися, і наче милувалися красенем, який мені щойно врятував життя. А я все ніяк не могла отямитися і хоч щось сказати ще.

 - Будь ласка. Рятувати своїх однокурсників моє покликання. Тож надалі будь дуже обережною, і не витай у хмарах, - а голос, він наче мелодія, наче літній вітерець, протверезний і заколисуючий. - Моє ім'я Сідрік, а ти, здається, Венді, - і посміхнувся.

 - Ага, - лише змогла відповісти я, ще більше бентежачись і не розуміючи того, що відбувається.

 - Будемо знайомі. І якщо що, не бійся звертатися по допомогу або за порадою. Я завжди готовий допомогти, якщо знадобиться. А зараз, бігом робити домашні завдання, - потім потріпав мене по волоссю і пішов. А я так і залишилася стояти, як укопана, не розуміючи, що щойно сталося.

 - Ось це везуча. Він такий гарний. Щасливиця. Я їй заздрю, - чулося з усіх боків.

 - Це король нашого факультету, - тут же підскочила до мене Ріна. І підхопивши під руку, потягнула за собою.

   Але перед тим, як зникнути за поворотом, я відчула щось дивне і підняла погляд угору. Там, вдалині, стояв Ларіон. І він так пильно проводжав мене своїм пронизливим поглядом, що навіть погано стало.

   Якось мені не дуже подобається ось такий дивний інтерес цього брюнета. Та й надто інтригуюче знайомство з королем власного факультету. Адже він був у від'їзді? Тоді чому повернувся так раптово і саме після того, як тут опинилася я?