Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Нура теж лежала й не ворушилася.

Абдул не розумів, що з нею не так. Став навколішки, узяв сестру за мляву руку й потрусив, будячи її, хоч і здавалося малоймовірним, щоб вона спала з розплющеними очима.

— Hypo, — промовив. — Hypo, прокидайся.

Хоч і слабко, але почув власний голос: напевно, вуха почало відкладати.

Зненацька біля нього з’явилася мама й узяла Нуру. Ще секунда, і Абдул відчув, як його підіймають знайомі татові руки. Батьки занесли дітей у кімнату й обережно поклали на ліжка.

Тато спитав:

— Абдуле, як ти? Щось болить?

Абдул похитав головою.

— Ніде не забився?

Уважно оглянувши його, тато заспокоївся. Потому повернувся до мами, і разом вони подивилися на нерухоме тіло Нури.

— Здається, вона не дихає, — промовила мама й зайшлася плачем.

Абдул спитав:

— Що з нею? — Його голос зірвався на вереск. Було страшно, але він не розумів чому. Додав: — Вона мовчить, але очі в неї розплющені!

Тато обійняв його.

— Ох, Абдуле, любий мій синочку, — протягнув він. — Схоже, наша крихітка загинула.

* * *

Як довідався через багато років Абдул, бомбу заклали в автівку, що стояла прямісінько під вікном вітальні. Ціллю було кафе — туди навідувалися американці, які полюбляли тамтешню випічку. Абдулова ж родина стала випадковою жертвою нападу.

Винних так і не знайшли.

Сім’я переїхала в США: це було складно, але цілком реально. На батька в Ньюарку чекала гарантована робота, бо мав там двоюрідного брата, який тримав ліванський ресторан. Закутаний у шарф, що рятував від нечуваних холодів, Абдул їздив жовтим автобусом у школу, де не розумів ані слова з того, що казали інші. Проте американці добре ставляться до дітей, тому допомагали йому в усьому, й незабаром він почав розмовляти англійською краще за батьків.

Мама казала, що в нього може з’явитися нова сестричка, однак минули роки, а цього так і не сталося.

Їдучи поміж дюн, він чітко пригадував своє минуле. Америка не надто різнилася від Бейруту—такі самі затори на дорогах, багатоповерхівки, кафе й полісмени — тоді як Сахара, поросла ріденькими колючими кущами, що сохнули від спеки на голій землі, нагадувала інопланетний краєвид.

Крихітне містечко Три Пальми мало власні мечеть і церкву, заправку з автомайстернею і з десяток різних крамничок. Усі знаки — арабською мовою, крім одного, з написом «Eglise de Saint Pierre» — Храм святого Петра. Вулиць у пустельних селищах зазвичай не було, проте тут будівлі стояли рядами, порожніми стінами виходячи на дорогу й утворюючи коридори. На вузесеньких вуличках обабіч попритулялися машини. У центрі містечка, біля заправки, було кафе, де в тіні трьох напрочуд високих розлогих пальм сиділи, попиваючи каву й курячи сигарети, чоловіки. Як здогадався Абдул, місто завдячує своєю назвою саме цим деревам. Те кафе було прибудовою хати з дашком із пальмового листя, що сяк-так трималося на грубо обтесаних палицях.

Абдул зупинив машину й перевірив трекер. Партія кокаїну перебувала там, де й досі — за кілька метрів від його стоянки.

Вийшов надвір і одразу відчув аромат кави. Дістав із багажника кілька блоків сигарет. Ступивши в кафе, одразу перевтілився в торгівця.

Устиг продати кілька пачок, перш ніж прибіг сваритися власник закладу, вусатий черевань. Абдул напустив шарму, і чоловік придбав у нього блок та приніс кави. Він сів за столик під пальмами, відпив міцного гіркого напою, присмаченого цукром, і промовив:

— Я шукаю людину на ім’я Хакім. Ви з ним часом не знайомі?

— Багато є Хакімів, — ухильно відповів власник, одначе мимоволі видав себе, ковзнувши поглядом до дверей гаража.

— Це дуже шанована людина, — сказав Абдул.

То був код, що означав кримінального авторитета.

— Треба попитати.

За кілька хвилин власник з невимушеним виразом (насправді не вельми переконливим) подибав до дверей автомайстерні. Невдовзі звідти вийшов огрядний молодик і попрямував до Абдула. Рухався він неначе вагітна жінка: вивертав ступні, широко розставляв коліна, випнувши черево й закинувши голову назад. Мав чорні кучері й ріденькі вусики без бороди. Одягнений був по-західному: в зелену футболку-поло й брудно-сірі спортивні штани, на шиї — намисто, як у чарівника-вуду. На ногах бігові кросівки, хоч не бігав, либонь, уже багато років. Коли він наблизився, Абдул ощирився й запропонував йому блок «Клеопатри» за половину своєї звичайної ціни. Молодик проігнорував пропозицію.

— Ти шукаєш декого.

Це було не питання, а твердження: такі типи нізащо не визнають, що чогось не знають.

Абдул відказав:

— Ви Хакім?

— Ти маєш справу з ним.

Абдул не сумнівався, що перед ним сам Хакім.

— Сідайте, поговоримо по-дружньому, — сказав він, хоча Хакім був такий дружній, як жирний тарантул.

Хакім махнув власникові, показуючи, що хоче кави, й мовчки сів навпроти Абдула. Той повів:

— Я трохи заробив, продаючи сигарети. — Хакім не відповів, і Абдул продовжив: — Хочу перебратися в Європу.

Хакім кивнув:

— Гроші маєш.

— Скільки це коштує? Доїхати до Європи.

— Дві тисячі доларів з людини: половина, як сідатимеш в автобус, половина — в Лівії.

Це була захмарна сума в країні, де середня зарплатня становила близько п’ятнадцяти доларів на тиждень. Абдул розумів, що треба торгуватися. Якщо погодиться занадто швидко, Хакім може щось запідозрити.

— У мене стільки нема.

Хакім кивнув на його автівку:

— То продай машину.

Отже, він спостеріг Абдула раніше. Безперечно, власник кафе показав йому автівку.

— Авжеж, я продам перед від’їздом, — сказав Абдул. — Але мушу ще повернути братові гроші, які позичив на неї.

— Моя ціна — дві тисячі.

— Та Лівія — ще не Європа. Другу половину слід би платити по приїзді.

— І хто ж так зробить? Тоді всі просто повтікають, та й годі.

— Мене таке не влаштовує.

— Ми тут не торгуємося. Або довірся мені, або сиди вдома.

Абдул мало не розсміявся на пропозицію Хакіма довіритися йому.

— Добре-добре, — мовив він. — Можна побачити автобус, який нас повезе?

Повагавшись трохи, Хакім знизав плечима. Потому мовчки підвівся й пішов до гаража. Абдул — за ним.

Крізь невеличкі бічні двері вони увійшли в гараж. Приміщення освітлювали вікна з прозорого пластику на даху.