Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Хакім сказав:

— Це мої охоронці. Щоб ніхто не крав бензину.

Та насправді це були аж ніяк не охоронці, а джихадисти, і їхні байдужі погляди виказували, що Хакім їм не бос.

Не виходячи з образу, Абдул зичливо звернувся до них:

— Бажаєте придбати сигарети за пів ціни? «Клеопатра».

Та вони лише мовчки відвернулися.

Майже весь гараж займав мікроавтобус «Мерседес», душ на сорок. На вигляд не надто надійний. Колись небесно-синій, нині він був побитий іржею. До даху прив’язано дві запаски зі старими шинами. Більшості бічних вікон бракувало скла — хоч це могли зробити навмисно, щоб врятувати пасажирів від задухи. Абдул зазирнув усередину й побачив, що зачовгана оббивка на кріслах подерта і вкрита плямами. Вітрове скло вціліло, проте водійський козирок перехнябився й висів абияк.

Абдул спитав:

— Хакіме, скільки часу забере доїхати до Триполі?

— Побачиш, як доїдемо.

— А ви не знаєте?

— Ніколи не даю прогнозів. Завжди трапляється якась затримка — і пасажири бурчать. Хай уже краще радіють, що дісталися до місця.

— У вартість входять їжа й вода?

— Надаємо базові зручності, з нічлігом на стоянках. Усе решта — за додаткову плату.

— А які додаткові зручності можуть бути в пустелі?

— Побачиш.

Абдул кивнув на охоронців-джихадистів:

— Вони теж їдуть?

— Захищатимуть нас.

І кокаїн.

— Яким маршрутом поїдемо?

— Щось забагато запитань.

Абдул подумав, може, з Хакіма справді вже досить.

— Гаразд, але мені треба хоча б знати, коли від’їзд.

— За десять днів.

— Так довго. Чому?

— Виникли деякі ускладнення, — Хакіму вочевидь набридли розпитування. — А тобі що до того? Не твоє це діло. Тобі головне прийти в призначений день із грошима.

Абдул здогадався, що ускладнення пов’язані з атакою на базу Аль-Бустан. Це могло порушити плани джихадистів через загибель і поранення частини їхньої верхівки.

— Ваша правда, мене це не обходить, — примирливо сказав він.

Хакім додав:

— Одна сумка на людину. Винятків не робимо нікому.

Абдул показав на автобус:

— У таких зазвичай великі багажники й полички для речей у салоні.

Хакім розсердився:

— Одна людина — одна сумка!

Так Абдул зрозумів, що кокаїн перевозять у багажному від діленні.

— Що ж, — промовив він, — у такому разі я прийду за десять днів.

— Удосвіта!

Абдул вийшов.

Хакім нагадав йому нью-джерських мафіозі: ті були такі самі дратівливі, хамовиті й дурні. Як і американські гангстери, Хакім замість мізків, яких зроду не мав, використовував тиск і погрозу розправи. Деякі з найтупіших Абдулових однокласників тяжіли до того світу, тому він умів розмовляти з такими типами. Та попри все, не можна демонструвати підозрілу впевненість. Урешті, він розігрує роль.

Та й хоч яким бовдуром був Хакім, охорона в нього серйозна.

Абдул повернувся до машини, відчинив багажник і склав сигарети, які не вдалося продати. На сьогодні роботу зроблено. Тепер він поїде в інше село або місто, для прикриття продасть іще трохи сигарет і знайде, де переночувати. Готель там навряд чи буде, але він, як правило, знаходив дім, у якому не боялися прийняти на ніч подорожнього.

Зачиняючи багажник, помітив знайоме обличчя. Цю жінку він уже бачив у селі, де зустрічався з Тамарою й Табом. Тамара ще заходила до неї додому. Запам’ятав її головно через приголомшливу вроду, яку тільки підкреслював вигнутий ніс. Тепер же витончене лице мало зморений вигляд. Крихітні ніжки в пластмасових ляпанцях були брудні, й він здогадався, що сюди із села молодиця прийшла пішки, а це добрі півтора десятка кілометрів. Цікаво, що вона тут робить?

Він відвернувся, не бажаючи зустрічатися з нею поглядами. Рух цей був мимовільний: агентові під прикриттям ні до чого набувати друзів. Будь-що, ближче за поверхове знайомство, неодмінно призводить до небезпечних запитань: «Звідкіля ти? З якої родини? Що робиш у Чаді?». Ця невинна цікавість змушує агента брехати, а брехню завжди можна викрити. Тож єдина запорука безпеки — не мати друзів.

Однак жінка його впізнала.

— Мараба, — привіталася вона, очевидно, рада його бачити.

Він не хотів привертати зайвої уваги грубощами, тож стримано відповів:

— Салам алейкум. — «Мир вам».

Вона підійшла потеревенити з ним, і він вловив легенький дух кориці й куркуми. Усміхнулася до нього широко й звабливо, від чого його серце тьохнуло. Той ніс дугою такий шляхетний. Американка страшенно його соромилася б і звернулася б до хірурга, якби мала гроші. Проте цьому обличчю він неабияк пасував.

Вона сказала:

— Ви торгуєте сигаретами. Я бачила вас у нашому селі. Мене звуть Кія.

Він заледве стримувався, щоб не дивитись на неї.

— Мені час їхати, — відповів холодно, підійшовши до дверцят машини.

Її це зовсім не віднадило.

— Ви знаєте чоловіка на ім’я Хакім?

Він закляк із піднесеною над дверцятами рукою й озирнувся. Помітив, що втома на її лиці оманлива. У тих чорних очах, що дивилися на нього з-під хустки, читалася залізна рішучість.

— А вам навіщо?

— Кажуть, він може допомогти дістатися Європи.

Нащо це такій молодій дівчині? Вона хоч гроші має? Абдул прибрав зверхнього тону чоловіка, що розмовляє з простачкою:

— Залиште таке чоловікові.

— Він загинув. Батько теж. А брати в Судані.

Тепер усе ясно. Вона вдова, сама-самісінька. «Ще й з дитиною», — подумав він. У нормальні часи могла б ще раз вийти заміж, особливо така красуня, однак жоден чоловік на пустельних берегах озера Чад не захоче обтяжувати себе жінкою з дитям від іншого.

Її мужність вражала, та в руках Хакіма на неї чекатиме ще більша небезпека. Занадто вразлива. Хакім може забрати гроші й обдурити. Серце Абдула обливалося кров’ю.

Але це його не обходить. «Не будь дурнем, — подумав він. — Не можна зближуватися й допомагати нещасній вдові, хай би яка молода й гарна вона була — а надто якщо вона молода й гарна». Тому Абдул тільки кивнув на гараж і промовив:

— Он там.

Відтак повернувся до вдови спиною і відчинив дверцята машини.

— Дякую. Можна ще одне запитання? — мовила вона. Так легко її не здихатися. Не дочекавшись відповіді, вона продовжила: — Не