Читати книгу - "Номер нуль"

— Чудово зрозуміло, — відповіли всі гуртом. А наступного дня кожен приніс зразки правдоподібних викривальних статей та спростування викривальної інформації, які були менш яскравими та вражаючими, але не менш слушними. Шістка моїх учнів добре засвоїла науку.

Майя Фрезія писала про таке: «Ми зважаємо на спростування, але прагнемо звернути увагу, що дані, які ми навели, підтверджуються документами, виданими судом, зокрема сповіщенням про те, що потрапили під підозру». Про те, що згодом проти пана Зментучча припинили провадження, читач не знає. Як не знає, що ці документи є таємними, й невідомо, яким чином їх дістали й чи вони дійсно справжні.

— Пане Сімей, я виконала завдання, але, як на мене, якщо дозволите так сказати, то це — підлість.

— Любонько, — зазначив Сімей, — ще більшою підлотою буде стверджувати, що газета не перевірила свої джерела. Але я згоден, що перш ніж друкувати факти, які хтось може перевірити, краще обмежитися простими натяками. Натякати — це ще не стверджувати щось напевно, позаяк натяки потрібні лише, щоб кинути тінь на викривача. Приміром: ми радо зважимо на Ваше уточнення, але, як ми знаємо, пан Зментучча (завжди й обов’язково кличте його «паном», не шановним чи дотторе[48], бо у нашій країні звертання «пане» є найбільшою образою), як ми знаємо, пан Зментучча відправив десятки спростувань в інші газети. Мабуть, то у нього робота на повний робочий день за покликом серця. Тепер, якщо Зментучча пришле чергове спростування, ми маємо право не друкувати його чи написати про нього, але додавши, що пан Зментучча знову править за рибу гроші. Таким чином, читач упевниться, що у добродія — параноя. Бачте, яку перевагу має наклеп: сказавши, що Зментучча вже писав в інші газети, ми правду кажемо, й спростувати її неможливо. Гарний наклеп — це той, у якому згадується про те, що само по собі є неістотним, але спростувати ці слова неможливо, бо вони — правдиві.

Взявши на озброєння такі поради, ми взялися до того, що Сімей називав brainstorming[49]. Палатино нагадав, що дотепер працював у газетах, де друкували головоломки, тому запропонував, щоб у нашій газеті друкували укупі з телепрограмкою, гороскопами, прогнозом погоди ще й півсторінки загадок та головоломок.

Сімей перебив його:

— Хай йому грець, добре, що згадали, адже гороскопи — це перше, що шукатимуть у газеті наші читачі! Отже, пані Фрезія, ось вам перше завдання: підіть почитайте кілька газет та журналів, які пишуть гороскопи, візьміть звідти кілька популярних алгоритмів. Але обирайте лише оптимістичні прогнози, бо люди не люблять читати про те, що наступного місяця помруть від раку. Складіть передбачення, які годяться геть для всіх, адже шістдесятирічна читачка не повірить у передбачення, що зустрінеться з молодиком свого віку, а натомість, наприклад, радітиме пророцтву, що Козеріг подарує їй у наступні місяці подію, яка принесе їй щастя: таке годиться для всіх, — для дівчати-підлітка, якщо їй якось втрапить до рук наша газета, для старої, що намагається видаватися молодицею, та бухгалтера, що сподівається на збільшення зарплати. Утім, повернімося до наших загадок, любий Палатино. Яка твоя думка? Скажімо, кросворди?

— Кросворди? — перепитав Палатино. — Але, на жаль, кросворди муситимемо складати про те, хто висадився у Марсалі.

— І слава Богу, якщо читач враз напише у «Гарібальді», — гигикнув Сімей.

— А от у іноземних кросвордів питання самі по собі є загадками. Якось в одній французькій газеті написали друг простих, а розгадка — гербарник, бо простий — це не лише простак, а й лікарська рослина — semplpisi.

— Це справа не для нас, — мовив Сімей, — наш читач не лише не знає, що таке лікарські рослини, а й що робить чи хто такий гербарник. Гарібальді, чи чоловік Єви, чи мати теляти — це загальновідомі поняття.

Цієї миті у розмову втрутилася Майя, її обличчя було осяяне майже дитячою усмішкою, ніби вона збиралася утнути якусь халамидницьку витівку. Вона сказала, що кросворди — це добре, та читач має очікувати на наступний номер, щоб знати, чи правильно розгадав кросворд. Але ми можемо вдати, нібито у попередніх номерах започаткували конкурс на найдотепніші розгадки читачів. Приміром, казала вона, ми нібито попросили давати якнайдурніші відповіді на так само дурні питання.

— Якось в університеті ми розважалися тим, що складали нісенітні питання та відповіді. Наприклад: чому банани ростуть на пальмах? Бо якби росли на голій землі, то їх би враз з’їдали крокодили. Чому лижі ковзають на снігові? Бо якби вони ковзали лише по кав’яру, то зимові види спорту стали б занадто дорогими.

Палатино загорівся:

— Чому Цезар перед смертю спитав: Tu quoque Brute?[50] Та тому, що подивувався, що удари йому завдавав не Сципіон Африканський[51]. Чому ми пишемо зліва направо? Бо інакше речення б починалися з крапки. Чому паралелі[52] ніколи не перетинаються? Бо якби перетиналися, то ті, хто робить на них вправи, пороздирали б собі ноги.

Решта теж розпалилася, у гру вступив Браггадочо:

— Чому пальців — десять? Тому, що якби було шість, то і заповідей було б шість і, наприклад, не заборонялося б красти. Чому Бог — ідеальний? Бо якби не був ідеальним, то був би моїм кузеном Густавом.

Я теж долучився: чому віскі вигадали у Шотландії? Бо якби його вигадали японці, то він би звався саке і його не можна було б пити з содовою. Чому море таке безмежне? Бо там забагато риби, й було б нерозумно тримати її всю у Великому Сен-Бернарі[53]. Чому курка співає сто п’ятдесят[54]? Бо якби співала 33, то була б Великим майстром масонства?

— Стривайте, — мовив Палатино. — І чому келихи зверху відкриті, а знизу — закриті? Бо якби було навпаки, то всі бари збанкрутували б. Чому мама — це завжди мама? Бо якби вона одночасно була ще й татом, то гінекологи не знали б, що їм робити. Чому нігті ростуть, а зуби — ні? Бо тоді б невротики гризли собі зуби. Чому зад — внизу, а голова — вгорі? Бо інакше було б надзвичайно важко спроектувати туалет. Чому ноги згинаються всередину, а не назовні? Бо тоді б у літаку було дуже небезпечно під час вимушеної посадки. Чому Христофор Колумб плив за вітром-зефіром? Бо якби плив за левантійцем[55], відкрив би Фрозиноне