Читати книгу - "Крістіна"

— Хотів би я знати, хто кинув ту каменюку, — лагідно промовив він. — Так, сер, дуже б хотів знати, хто то був.

Арні прокашлявся.

— Пробачте, що я так на вас напав.

— Та нічого, — поспіхом відказав Лебей. — Люблю, коли хлопець захищає своє… тобто майже своє. То що, малий, грошенята приніс?

— Так, вони при мені.

— Ну, то заходь у дім. Обоє заходьте. Відпишу її тобі, і відсвяткуємо це кухликом пивасику.

— Ні, дякую, — сказав я. — Якщо ви не проти, я тут залишуся.

— Як хочеш, синку, — відповів на це Лебей… і підморгнув. Я й до сьогодні не знаю, що те підморгування мало означати. Вони зайшли всередину, і за ними бахнули, зачиняючись, двері. Рибинка опинилася в сітці, і її от-от мали випатрати.

Пригнічений, я пройшов до гаража й поторсав двері. Відчинилися вони легко, і зсередини вирвався той самий сморід, який мені вдарив у ніздрі напередодні, коли я відчинив дверцята «плімута» — мастило, оббивка й накопичений жар довгого літа.

Уздовж однієї стіни вишикувалися граблі та трохи старого садівничого реманенту. На протилежному боці валялося різне: дуже старий шланг, велосипедна помпа й старезна торба для гольфу з іржавими ключками. А посередині, носом у напрямку назовні, стояла тачка Арні, Крістіна, така довжелезна, наче тяглася на милю, тоді як сучасні авта, навіть кадилаки, старалися виглядати стиснутими й коробкоподібними. Павутинчастий оскал тріщин збоку на вітровому склі враз посріблили промені світла, що проникли в гараж. Якийсь малий з каменюкою, сказав Лебей… або ж хтось вертався додому після засідання Організації ветеранів іноземних воєн і втрапив у невеличку аварію, бо цілий вечір глушив віскі з пивом і травив байки про битву за виступ чи за узвишшя Свинячих відбивних[18]. Старі добрі часи, коли можна було побачити Європу, Тихий океан і загадковий Схід крізь приціл базуки. Хто міг знати… та й яке це мало значення? У кожному разі, знайти заміну для такого панорамного вітрового скла, як це, буде непросто.

І недешево.

«Ох, Арні, — подумав я. — Вляпався ж ти, чувак, по самі помідори».

Спущену шину, яку зняв Лебей, було притулено до стіни. Я опустився навкарачки й зазирнув під машину. На бетоні вже почала збиратися свіжа масляниста пляма, чорна на тлі коричневуватої примари давнішої й ширшої калюжі, що за багато років всоталася в покриття. Це ніяк не допомогло розвіяти ту гнітючість, яку я відчував. У блоці двигуна точно була тріщина.

Я обійшов тачку спереду й підійшов до дверцят водія, а коли вже взявся за ручку, побачив у дальньому кутку гаража смітник. З нього стирчала велика пластикова пляшка. Понад краєм відра можна було прочитати літери «САПФ».

Я застогнав. О, так, він поміняв масло. Яка щедрість. Спустив старе (ті його жалюгідні залишки) і налив кілька кварт[19] «Моторної оливи “Сапфір”». Цю гидоту продають у «Мамонт-Марті»[20] в п’ятигалонових каністрах за 3,50. Роланд Д. Лебей — великодушний, мов султан. Роланд Д. Лебей — сама доброта.

Я відчинив дверцята машини й сів за кермо. Тепер сморід гаража не здавався вже таким важким і таким сповненим присмаку поразки та пустки. Кермо в машини було широким і червоним — дуже впевнене кермо. Я знову кинув погляд на той дивовижний спідометр, відкалібрований не на 70 чи 80, а на всі 120 миль на годину. Жодних тобі кілометрів маленькими червоними циферками знизу; коли ця крихітка зійшла з конвеєра, думка про метричну систему ще навіть не визрівала в чиємусь світлому вашингтонському розумі. І жодного великого червоного «55» на спідометрі також. У ті часи бензин продавали по 29,9 за галон[21], а може, й менше, якщо у вашому місті точилася війна цін. До арабського ембарго на нафту й обмеження швидкості до двох п’ятаків за годину лишалося цілих п’ятнадцять років.

«Старі добрі часи», — подумав я і не стримав усмішки. Понишпорив з лівого боку сидіння й знайшов маленьку панель із кнопками, які відсували крісло вперед-назад, угору та вниз (якщо, звісно, воно ще відсувалося). Більше сили тобі — от і гівнянкуватий каламбурчик наспів. Тут був кондиціонер (він точно не працював), і круїз-контроль, і радіоприймач із великими кнопками, хромований — але, звісно, лише з середніми хвилями. У 1958-му FM-діапазон був ще незвіданим пустищем.

Я поклав руки на кермо, і щось змінилося.

Навіть тепер, після тривалих роздумів, я не можу сказати напевно, що то було. Видіння, може… але якщо так, то нічого суперкрутого в ньому не було. Просто на секунду-дві подерта оббивка сидінь зникла. Покриття крісел було новим і приємно пахло вінілом… чи то навіть був запах справжньої шкіри. З керма щезли потертості; у світлі літнього вечора, що просочувалося крізь гаражні двері, привітно зблискував хром.

«Їдьмо на прогулянку, здорованю, — немовби прошепотіла Крістіна в гарячій літній тиші Лебеєвого гаража. — Покатаймося».

І лише на секунду-дві здалося, що все перемінилося. Та потворна плутанина тріщин у вітровому склі зникла — начебто. Клаптик Лебеєвого газона, який мені було видно з місця водія, більше не був пожовклим, лисуватим і бур’янистим, бо став темно-зеленим, розкішним, свіжопідстриженим. Тротуар за ним був щойно зацементований, ані тріщини на видноті. Я побачив (чи подумав, що побачив, чи намріяв у напівсні) перед гаражем кадилак 1957 року. Той марнотратець життя від «Дженерал Моторз» був темно-м’ятно-зелений, без найменшої плямки іржі, з великими гангстерськими білими накладками на колеса й дисками, такими блискучими, що в їхній глибині все віддзеркалювалося. Кадилак завбільшки з човен, та чому б і ні? Бензин тоді був майже так само дешевий, як вода з крана.

Їдьмо на прогулянку, здорованю… покатаймося.

Звісно, чому ні? Я міг би виїхати й розвернутися в бік центру міста, до старої старшої школи, яка ще стояла — згорить вона тільки через шість років, у 1964-му, — а ще я міг би увімкнути радіо й зловити Чака Беррі, який співатиме «Мейбелін», чи братів Еверлі з їхньою піснею «Прокинься, маленька Сюзі», чи, може, Робін Люк завиватиме «О, Сюзі, мила»[22]. А потім я б…

А потім я вискочив з тієї машини — стрімголов, чимшвидше. Дверцята відчинилися з іржавим пекельним скреготом, і я добряче тріснувся ліктем об стіну гаража. Пхнув ті дверцята, щоб зачинити їх (по правді, то я навіть торкатися їх не хотів), а потім просто стояв і дивився на «плімут», який, коли не станеться дива, невдовзі