Читати книгу - "Дівчина у павутинні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Арманський серед іншого розповів, що його фірма «Мілтон сек’юриті» встановила індивідуальні засоби оповіщення в притулку для старих у Геґдалені. Хороше обладнання, як він сказав.
Але навіть найліпша в світі апаратура не допоможе, якщо зникає електропостачання й ніхто не вживає належних заходів, а вийшло саме так. Якось пізно ввечері в будинку пропала електрика, а вночі старенька пані на ім’я Рут Окерман упала й зламала стегнову кістку. Цілу годину вона лежала й натискала кнопку тривоги, та все дарма. До ранку стан Рут наблизився до критичного. Якраз тоді газети зосередилися на темі недбалості в закладах, де доглядають людей похилого віку, тож інцидент набув широкого розголосу.
На щастя, Рут вижила. Проте виявилося, що вона мати одного з впливових членів партії «Шведські демократи».[9] Тож, коли на сайті партії «Avpixlat» — «Без пікселів» — з’явилась інформація про те, що Арманський — араб (це, певна річ, була неправда, хоч його часом і прозивали Арабом), посипалася злива коментарів. Сотні анонімних авторів писали, що так відбувається, коли техніку нам постачають іммігранти. Арманський дуже засмутився, надто через те, що тролінг зачіпав його родину.
Та раптом, наче від якихось чарів, ці всі пости перестали бути анонімними. Кожен міг побачити точне ім’я, адресу, місце роботи й вік авторів. Усе було гарненько — наче всі вони водночас заповнили анкету. Можна сказати, що весь сайт і справді лишився без пікселів. З’ясувалося, що коментарі писали не тільки недоумки, а й добропорядні громадяни і навіть деякі конкуренти Арманського. Досить довго ще ці анонімні до недавнього часу злочинці були зовсім безсилі. Вони не могли зрозуміти, що сталося. Урешті хтось таки знищив ту сторінку й пообіцяв відплатити винуватцеві. Але, що то був за гакерський напад, ніхто, певна річ, не знав. Ніхто, крім самого Драгана Арманського.
— Це ж була класична витівка Лісбет, — сказав він, — а я, звісно ж, був зацікавленою стороною. Мені б забракло великодушності, щоб пожаліти всіх виставлених напоказ, хоч скільки б я дбав про інформаційно-технологічну безпеку. Знаєш, я сто років про Саландер нічого не чув і був твердо переконаний, що їй на мене начхати. Власне, як і на всіх інших. Та от сталася така фантастична подія. Вона заступилася за мене. Я надіслав їй електронного листа зі словами безмежної вдячності і, на превеликий свій подив, дістав відповідь. Знаєш, що вона написала?
— Ні.
— Тільки одне речення: «Якого біса ви захищаєте мерзотника Сандвала з Естермалмської клініки?»
— Хто такий Сандвал?
— Пластичний хірург. Ми дали йому особисту охорону, бо на його адресу почали надходити погрози. Він мацав молоденьку естонку, що їй оперував груди. Естонка виявилася дівчиною відомого кримінального авторитета.
— Овва!
— Саме так. Не надто розумно з його боку. Я відповів Лісбет, що теж не вважаю Сандвала за Боже янголятко. Однак наголосив, що ми не можемо судити клієнтів з цього погляду. Навіть такі самці мають право на певну безпеку. Сандвалові серйозно погрожували, і він звернувся до нас по допомогу, тож ми йому її надали. Щоправда, за подвійну винагороду. Ото й по всьому.
— Але Лісбет твої доводи не переконали?
— Вона мені не відповіла, принаймні електронною поштою. Хоч, можна сказати, вона висловилася з цього приводу інакше.
— Як саме?
— Вона рішуче підійшла до наших охоронців у клініці і звеліла їм не турбуватися. Гадаю, вона навіть переказала їм вітання від мене. Тоді, проминувши пацієнтів, сестер і лікарів, попрямувала просто в Сандвалів кабінет і зламала лікареві три пальці, пригрозивши ще страшнішими речами.
— О Боже!
— Це ще м’яко сказано. Цілковите божевілля! Коли взяти до уваги, що вона зробила це при багатьох свідках, у його кабінеті.
— Так, не дуже розумно.
— Звісно, потім зчинився страшенний галас. Зусібіч сипалися погрози притягти до суду, звинувачення й інша чортівня. Уяви лишень — зламати пальці хірургові, до якого вишикувалася черга на ці всі дорогезні підтяжки-перетяжки!.. Від такого найкращим адвокатам почнуть усюди ввижатися доларові знаки.
— І що далі?
— Нічого. Усе зійшло нанівець. Либонь, тому, що сам хірург не схотів давати справі ходу. А втім, Мікаеле, це було безумство. Жодна людина при здоровому глузді не вдирається серед білого дня в кабінет до відомого хірурга й не ламає йому пальців. Навіть для Лісбет Саландер це занадто.
Блумквіста, правду кажучи, такий аналіз не переконав. Йому скоріше це здалося цілком логічним, у дусі логіки Лісбет, а в цьому питанні він був майже експерт. Мікаел краще за інших знав, як раціонально мислить та жінка, — раціонально не взагалі, а на основі її власних засновків, — тож і секунди не сумнівався, що лікар робив набагато гірші речі, ніж просто мацав подругу впливового чоловіка. А проте Блумквіст не міг не задуматися, чи не дала Саландер у цьому випадку маху, оцінюючи ризик.
Йому спало на думку, що вона знову хотіла потрапити в халепу. Можливо, щоб іще раз приперчити собі життя. Та це було, певно, несправедливо. Він нічого не знав ні про її мотиви, ні про її нинішнє життя. Від бурі цокотіли шибки вікон, а він тим часом сидів перед своїм комп’ютером, шукаючи інформацію про Франса Балдера, і намагався вгледіти щось позитивне в тому, що їхні шляхи перетнулися так несподівано. Здавалося б, Лісбет була така ж, як і раніше. І хтозна, можливо, саме вона підкинула йому цю історію. Лінус Брандел чомусь дратував його від самісінького початку. Та коли мова зайшла за Саландер, він подивився на все іншими очима.
З її інтелектом було все гаразд, і коли вона витратила свій час, щоб допомогти Франсові Балдеру, то й він, Мікаел Блумквіст, міг би пильніше придивитися до цього програмного генія. Якщо пощастить, то йому вдасться трохи більше дізнатися й про саму Саландер.
Чому вона взагалі втрутилася в цю справу?
Кінець кінцем вона ж не якась там бродяча консультантка у сфері інформаційних технологій. Так, її могло кинути в пасію від несправедливості. Одначе трохи дивно, що жінку, яка без докорів сумління може зламати будь-який комп’ютер, обурила гакерська атака. Зламати поетичному хірургові пальці — це ще зрозуміло, але боротися з гакерами!.. Це все одно що кидати каміння в скляний будинок. Хоч йому, звісно ж, нічого невідомо.
Либонь, там є якась передісторія. Вони з Балдером, очевидно, знали одне одного. Це було цілком можливо, і тому він спробував поґуґлити їхні імена разом, але безрезультатно. Якийсь час він просто сидів і дивився на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у павутинні», після закриття браузера.