Читати книгу - "Обитель героїв"

Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам’ятну «Сарабанду». Обер-квізитор і без пояснень здогадався: хтось, скоріш за все, Кристофер Форзац, змінив режим роботи кулі. Постаті забігали, як ошпарені. Промчав з кутка в куток племінник Герман; підхопився і знову впав у крісло квестор, що сидів до кулі спиною; у далекому кутку нервово розминала зап’ястки молода жінка зі строгим, ба навіть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племінник барона опинився посеред зали. Здається, він щось виговорював безсоромниці (повнолітня гуртівниця?), але слів чути не було.

— Я залучу читців по губах, — тихо зауважила вігіла. — Шкода, час квапить…

Немов у відповідь, туман здригнувся й поквапився вибухнути.

Крім гуркоту, Конрадові вдалося розчути віддалений зойк і дзенькіт розбитого скла. Від сліпучого спалаху барон замружився. Коли зір повернувся, очі почали немилосердно сльозитися. Ритм зміни картин став рваним, мозаїчним. «Сарабанда» перетворилася на божевільний танець менад. Зеленаві краплі полум’я відділилися від рук чоловіка в хламиді, віялом розлетівшись у пітьмі за вікном. Мить — і чарівник лантухом осів на підлогу. У дверях зали рубався один із квесторів, примудрившись затримати на порозі цілу зграю нападників. Два клинки, довгий і короткий, сікли невтомно.

Змазаною плямою майнула тінь: вовк? собака? — збила іншу тінь, що ввірвалась у вікно. Обидві котяться по підлозі. Спалахи, морок, відблиски. Рознесене в друзки крісло. Крупно: перекинутий шандал. Арбалетний болт глибоко врізався в стіну. Безвільна рука на білому килимі; лише рука — незрозуміло, відрубана, чи тіло просто не потрапило в «зіницю» обсервера. На порозі впав лицар-захисник; топчучи його, неясні постаті вдираються до зали. Облич не розібрати. Обер-квізитор мимоволі зітхнув від розчарування. Метушня в кутку. Це жінка зі строгим обличчям. Мабуть, Лайза Вертенна, вільна метальниця з ліцензією. Її руки з нелюдською швидкістю снують вперед-назад: два човники в новомодному ткацькому верстаті. Щось летить, влучає, схиблює… Збоку від Лайзи опиняється незграбний силует.

Короткий змах.

Немов підкоряючись наказові, жінка падає на коліна.

Полум’я вихоплює з темряви обличчя. Це Герман. Люті зблиски сталі. Двоє виконують танок смерті, стрімко наближаючись до кулі-обсервера; їхні тіла застилають весь огляд. Миготіння тіней. Покривало, зіткане з імли, падає, тече по поверхні кулі, заступає картину.

Кінець.

Ні! Баронові здалося, що він сам відчув удар. Всередині сріблястого павутиння жалібно застогнали. Завихрила чорно-біла круговерть. Напевне, куля випала за вікно — або її викинули, прагнучи розбити. Якщо викинули, то зробив це не чужий маг. Маг прихопив би корисну й небезпечну річ із собою.

Нарешті круговерть зупиняється.

Темні патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорі залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тіла…

Убиті? Поранені? Полонені?!

Поруч болісно охнула Генрієтта Кукіль. Конрад обернувся до вігіли й першої миті розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрієтти — воскове, з блакитними струмочками вен на скронях — застигло посмертною маскою. Очі закотилися, руки безвільно впали на підлокіття крісла.

— Вам зле?! Пані! Агов, хто-небудь, швидше…

— Не треба…

Жінка глибоко зітхнула, приходячи до тями. Вії затріпотіли, погляд став осмисленим.

— Дякую за турботу, бароне. Кликати нікого не треба. Мені вже краще. Просто не розрахувала сил.

Конрад кинув оком у бік конструкції на столі. Туманна сфера зникла, обсервер згас, а свічки тремтіли від страху на краєчку стільниці.

Тоненько дзенькали склянки на полицях.

— Вам дійсно краще? Може, покликати лікаря або когось із ваших колег?

— Не турбуйтеся. Я ризикнула зчитати залишкові еманації, аури. Обсервер частково вплітає їх у структуру зображення.

— І що ви з’ясували?

— Там були мертві. На возі. Тільки мертві. Самі мерці… — голос вігіли здригнувся. — Зловмисники вантажили трупи.

— Помилка виключена?

— Виключена.

* * *

— Я відіслав лікторів для опитування варти на всіх виїздах з Реттії. Ми напевне спізнилися, але хтось міг помітити підозрілі вози…

— Я почала аналіз слідової мани по векторах убування. Сподіваюся скласти «Розу кроків»…

— У мене є слід.

— На чому?

— На розчавленій свічці.

— Не годиться. Його не можна висушити в печі — віск розплавиться.

— Серед нападників був маг. Принаймні один. Думаю, він залишався поза готелем…

— Є шанс встановити його особу по чаровому відбитку мана-фактури. Звернуся у Великий Гаруспіціум — у мене там друзі серед віщунів…

— Вимагатиму сищиків із собаками… Якщо в місті є хоча б один песиголовець — залучу до розшуку…

— Песиголовці ніколи не йдуть на співробітництво в таких справах.

— У мене свої методи. Підуть, як миленькі. Бігцем побіжать.

— Підключу експерта з некро-еманацій. Після вбивства вони тримаються до двох діб, час ще є…

— Повторно огляну місце події, речі квесторів…

— Ви не можете тримати оточення навколо готелю більше доби. І закрити «обитель героїв» теж не в змозі — хазяїн здійме ґвалт, дійде до суду… Гільдія Готельєрів доволі впливова.

— Дарма. Я знайду спосіб.

Слова наждаком дерли горло. Втрата племінника з припущення перетворилася на реальну подію. Рідко бачилися, часто — яка різниця? Неодружений, бездітний, Конрад давно махнув рукою на сімейний затишок, тому в Германові бачив наступного барона фон Шмуца і радів цьому, наче залишав титул власному синові.

Носом землю ритиму. До нижніх ярусів пекла.

Знайду.

Навіть якщо відсторонять від справи, як близького родича — знайду…

— У вас є версія, бароне?

— Є. Хто зараз сидить у Чорно-Білому Майораті?

— Судячи з того, що квестори служили Зорі Ранковій… Чорний Аспід там сидить. І чекає початку.

— Аспід, значить? Ви впевнені, що він просто сидить і чекає?

— Порушення орденського Заповіту й «Пакту про нейтралітет»? Вперше за весь час?

— Все колись трапляється вперше. Припустимо, цей Аспід енергійніший за своїх попередників. Припустимо, у нього особливі погляди на війну чистих начал. І ще припустимо, що він дуже зацікавлений у загибелі квесторів.

— Ваша правда. Мотив існує. Хоча… Лорд Майорату, тимчасовий, дочасний, повинен передбачати, що підозра впаде насамперед на нього.

— Впевнений, квесторів прибрали чужими руками, найнятими через підставних осіб.

— Треба шукати виконавців.

— І брати живими!

— Не обов’язково. Мертві значно балакучіші. І не втікають.

* * *

Конрад любив дивитися з вікна карети на краєвиди — чи то була сільська буколіка, чи криві вулички містечок, чи площі столиць. Себе він зазвичай переконував, що в такий спосіб тренує спостережливість. Насправді ж його просто радувало споглядання картин, що пропливали повз нього. Однак зараз шторки на вікнах карети були запнуті наглухо: барон прагнув усамітнення.

Всі можливі запити й розпорядження зроблено.

Короткий період бурхливої діяльності змінився тимчасовим занепадом сил.

Не щодня втрачаєш рідну людину; є від