Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дівчина, яку ти покинув 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчина, яку ти покинув" автора Джоджо Мойєс. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 123
Перейти на сторінку:
Фам Марше».

— Мадемуазель! Так, ви! Можете мені допомогти?

Я помітила б його, навіть якби він не озивався. Високий, міцної статури, з хвилястим волоссям, що спадає на вуха, — він зовсім не скидався на інших, здебільшого коротко стрижених панів, що переступали поріг нашого закладу. У нього було щедре м’ясисте обличчя — з тих, що мій батько відразу затаврував би як «селянське». Я тут же подумала, що цей чоловік виглядає як щось середнє між римським імператором і російським ведмедем.

Коли я підійшла до нього, він жестом показав на шарфи. Але при цьому не зводив з мене очей. Правду кажучи, він дивився на мене так довго, що я швиденько озирнулася, хвилюючись, щоб моя керівниця мадам Бурден не помітила.

— Треба, щоб ви обрали для мене шарф, — сказав він.

— Який саме шарф, месьє?

— Жіночий шарф.

— Чи можу я спитати, який у неї колір обличчя? І чи надає вона перевагу якійсь певній тканині?

Він усе дивився на мене. Мадам Бурден була зайнята обслуговуванням клієнтки в капелюшку з павичим пір’ям. Якби вона відірвала очі від вітрини з кремами для обличчя, то помітила б, як порожевіли мої вуха.

— Оберіть той, що вам пасує, — сказав він і додав: — У неї такий самий колір обличчя, як і у вас.

Я ретельно перебрала шовкові шарфи, відчуваючи, як палає шкіра, і вивільнила один із моїх улюблених: тонкий, легкий, мов пір’їнка, глибокого опалово-блакитного кольору.

— Цей колір пасує майже всім, — сказала я.

— Так… так. Прикладіть його, — попросив він. — До себе. От сюди.

Він торкнувся рукою ключиці. Я кинула швидкий погляд на мадам Бурден. Існували суворі інструкції щодо того, до якої міри дозволено виявляти люб’язність у спілкуванні з клієнтами. І я не була впевнена, що прикладання шарфа до неприкритої шиї цілком їм відповідає. Але чоловік чекав. Кілька секунд я вагалась, а тоді піднесла тканину до своєї щоки. Він так довго роздивлявся мене, що здавалося, ніби весь перший поверх непомітно зник.

— Те, що треба. Краса. Ось воно! — проголосив він, дістаючи з кишені пальта гаманець. — Ви дуже полегшили мені справу.

Він усміхнувся, і я впіймала себе на тому, що всміхаюсь у відповідь. Може, просто від полегшення, що він припинив так настирливо роздивлятися мене.

— Я не впевнена, що я… — я загортала шарф у обгортковий папір. Побачивши, що наближається керівниця, я опустила голову.

— Ваша помічниця чудово попрацювала, мадам! — пророкотів він. Я скоса глянула на неї, стежачи, як вона намагається подумки узгодити не надто охайний зовнішній вигляд чоловіка з манерою говорити, властивою людям надзвичайно заможним.

— Вам слід підвищити її. Вона має смак!

— Ми завжди дбаємо про те, щоб наші працівники надавали високопрофесійну допомогу, месьє, — рівно промовила вона. — Але ми сподіваємося, що й висока якість наших товарів цілком задовольняє очікування клієнтів. Це буде коштувати два франки сорок сантимів.

Я простягла йому пакунок, а потім дивилась, як він повільно йде залюдненим першим поверхом найбільшого універмагу в Парижі. Він нюхав парфуми у флаконах, роздивлявся яскраві кольорові капелюшки, перекидався репліками з продавцями чи навіть просто перехожими. Як воно — бути одруженою з таким чоловіком? Людиною, для якої кожна мить життя є джерелом чуттєвого задоволення? Але — нагадала я собі — чоловіком, який не соромиться витріщатись на продавчинь, змушуючи їх червоніти. Наблизившись до великих скляних дверей, він озирнувся і глянув прямо на мене. На цілі три секунди він підняв свого капелюха, а тоді зник у ранковому мареві Парижа.

Я приїхала до Парижа влітку 1910 року, за рік після смерті моєї матері та за місяць після того, як моя сестра побралася з Жаном-Мішелем Монпельє, власником книгарні з сусіднього містечка. Я знайшла роботу в «Ля Фам Марше», найбільшому універмазі Парижа, і дослужилася від складської працівниці до помічниці продавця. На той час я мешкала у великому пансіоні, що належав універмагу.

Я була задоволена життям у Парижі, відколи позбулася початкового відчуття самотності та змогла придбати собі інше взуття, крім черевиків на дерев’яній підошві, що одразу виказували в мені провінціалку. Мені подобалася моя робота, подобалося бути там за чверть до дев’ятої ранку, коли відчинялися двері та входили вишукані парижанки у високих капелюшках, що обрамлювали обличчя пір’ям та хутром, і з до болю вузькими таліями. Я раділа, що нарешті звільнилася з-під гніту лихої батькової вдачі, що кидала тінь на все моє дитинство. П’яниці й негідники дев’ятого arrondissement[21] анітрохи не лякали мене. І я любила універмаг: справжній ріг достатку, сповнений красивих речей, які причаровували самим запахом і виглядом. Нові товари нескінченним потоком надходили з усіх кінців світу: італійські туфлі, англійські твідові костюми, шотландський кашмір, китайський шовк, модний одяг з Америки й Лондона. Нові продуктові зали на нижньому поверсі пропонували шоколадні ласощі зі Швейцарії, апетитну копчену рибу, кріплені вина, м’які сири. Прожити день серед метушні в стінах «Ля Фам Марше» було наче зазирнути крізь вікно в безмежний екзотичний світ.

Я не мала бажання одружуватися (не хотіла закінчити, як моя мати), і думка про те, щоб лишитися тут, як мадам Артой, кравчиня, чи моя керівниця мадам Бурден, здавалася мені цілком привабливою.

За два дні по тому я знов почула його голос:

— Продавчине! Мадемуазель!

Я обслуговувала молоду жінку, яка обрала пару рукавичок із тонкої лайки. Кивнувши йому, я продовжила обережно загортати її покупку.

Але він не став чекати.

— Мені конче потрібен іще один шарф, — виголосив він. Жінка взяла в мене рукавички, невдоволено пирхнувши. Якщо він і почув, то не показав цього.

— Думаю, щось червоне. Щось таке яскраве, вогняне. Які у вас є?

Я почувалася трохи ображеною. Мадам Бурден навчала мене, що це місце є маленьким райським куточком: клієнт завжди повинен іти звідси з відчуттям отриманого райського спочинку після гамірних вулиць (навіть якщо при цьому з нього елегантно витягали гроші). Я боялася, що моя клієнтка скаржитиметься. Вона пішла, гордовито піднявши підборіддя.

— Ні-ні-ні, не ці, — заперечив він, щойно я почала перебирати розкладений переді мною товар. — Ось ті.

Він показав униз, на скляну вітрину, де лежали дорогі шарфи.

— Оцей.

Я дістала шарф. Глибокого рубінового кольору, відтінку свіжої крові, він сяяв у моїх блідих руках, наче рана.

Побачивши це, він усміхнувся.

— До вашої шиї, мадемуазель. Підніміть трохи голову. Так. Саме так.

Цього

1 ... 11 12 13 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина, яку ти покинув», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина, яку ти покинув"