Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

І назви! Боже, які назви: «Катэхізіс роускі», «Сапраудная хроніка Яна Збороускаго», «Варлам-індзеянін», «Прытча пра славыя», старі, шестодневи, «Бчала працавітая», рукописні збірники старих легенд. «Gesta Romanorum» з двохсот ішонідань, «Трыштан і Ізота», «Бава» в білоруському варіанті, «Апафегмы», «Прамова Мялешкі». Це був скарб! А більше нові манірні книжки з довгими назвами, на зразок: «Пляценне амурнае, або тисяча спосабау, якімі адарыраваны кавалер свой прадмет да згоды з амурнай пажадлівасцю сваёй прывесці можа». Але годі, а то я ризикую ніколи не закінчити свого опису.

Я так захопився книжками, що не одразу зауважив у кімнаті другого чоловіка. А він між тим підвівся з крісла й очікувально дивився на мене, трохи нахиливши голову. На вустах його була приємна усмішка, великі очі лагідно усміхалися. Однією рукою він соромливо притримував на животі халат. Ми відрекомендувались:

— Андрій Білорецький.

— Ігнась Берман-Гатевич, управитель, — сказав він тихим, привітним голосом.

Ми сіли. Я дивився на цього чоловіка з цікавістю. Що могло тримати його в жахливих Болотяних Ялинах? Гроші? Їх не було. А він, немовби бажаючи відповісти на мої думки, сказав:

— Бачите, які книжки. Задля них і тримаюся тут. Книголюб.

Книголюб був невисокий, поганої статури чоловік. Лице його, м'яке і зніжене, занадто м'яке для чоловіка тридцяти п'яти років, було позначене неживим рум'янцем, як на порцеляновій ляльці. І взагалі він був занадто «ляльковий». Великі сірі очі, довгі повіки, рівний, прямий носик, тонкі, приємно складені вуста. Пастушок з табакерки. І борода в нього росла погано, як у багатьох білорусів з нездорових болотяних місцевостей.

— Ви, напевне, з північної Мінщини? — спитав я.

— О, пан не помиляється, ні, — сказав він. — До цього жив у губернському місті. А тепер тут.

Коли б мене запитали, яка риса цієї людини перш за все впадає в око, я б сказав: «Старомодна галантність». Він був чудово вихований, цей схожий на ляльку чоловічок, вихований у дусі провінційної шляхетської ґречності, яка смішить нас. Коли дивишся на таких людей — так і здається, що в їхніх сім'ях діти, граючись у жмурки, ховалися під широчезну, у шість пілок, шерстяну бабусину сукню, яка — бабуся, а не сукня — в'язала панчохи або штопала нові шкарпетки, щоб не скоро порвалися.

І однак це враження швидко зникало. Щось пуритансько-чепуристе, жорсткувате було в цих очах, у підтягнутих губах.

Але те, що дано, того не відбереш. Це була справді обізнана в книжках людина. Через двадцять хвилин розмови я зрозумів це, мало того, переконався, що цей самоук знає старожитню літературу не гірше, ніж я, людина з університетською освітою.

Тому я повів розмову на «Дике полювання». У Бермана губи склалися, як куряча попка.

— Чому пан цікавиться цим?

— Я етнограф.

— О, тоді зрозуміло, зрозуміло. Але моя скромна особа не може розповісти цього так, як треба для високого гостя. Ми краще надамо слово пожовклим сторінкам книжок. Пан розуміє літературну мову сімнадцятого століття?

Він відчинив одну з шаф артистичним рухом (пальці в нього були тонкі, у два рази довші за нормальні), здійнявши хмарку пилюки.

І ось на моїх колінах лежав величезний том, списаний каліграфічно дрібними, рудими від старості літерами.

«Року тисяча шістьсот першого не було спокою на цій землі. Щойно копний суддя Болванович справу розглянув про звіряче вбивство хлопами пана ласкавого їхнього Янука Бабоїда. І в іншій місцевості також спокою не було. Дубина до міста Вітебського підходив, під Кричавом і Мстиславом і в нас хлопи звірства, і вбивства, і шкоду чинили. Чотирнадцять панів убили. Іж без битності нашої, казали, що трьох били так, що від того биття не знали, яко живі будуть».

Але вам, мабуть, важко читати таке. Тому я просто перекажу вам зміст цієї давньої легенди.

Річ була в тому, що в ті часи бунтували не тільки хлопи. Бунтувала і стародавня білоруська шляхта, скривджена новими порядками. В околицях Болотяних Ялин було особливо неспокійно. Тут, у Ходановській пущі, сидів кульгавий батько Ярош Штамет, який підтримував дуже родовитого білоруського пана Стаха Горського, що був родичем через предків колишньому князеві віденському Олександрові. Цей молодий і славолюбний чоловік поставив перед собою мсту добитися самостійності. Для цього були всі передумови: королівська кров, яка текла в його жилах (тоді на це дуже зважали), підтримка навколишнього панства, велика військова сила, підтримка православних і «лісових братів», талант воїна, а головне — жахливі злидні, цілком безнадійне існування селян. Молодого керівника по всіх околицях називали вже, не соромлячись, королем.

А він поки що збирав сили і дипломатично напускав туману в очі представникам державної влади. Сили його, як говорив рукопис, досягали вже восьми тисяч кіннотників, які частково ховалися в пущі, частково були при його палаці.

Нарешті, глибокої осені 1602 року, все було готове. У навколишніх церквах селяни заприсяглися королю Стахові, і він несподіваним ударом оволодів міцним замком у сучасному повітовому містечку. Чекали тільки Яроша Штамета з хлопцями, і оскільки військо було могутнім, а король рішучим — цілком могло статися, що в історії Білорусії була б записана нова яскрава сторінка.

Не висловлював особливого захоплення королем Стахом тільки Роман Яновський, могутній магнат, володар Болотяних Ялин. Король підозрівав, що Роман вступив у підступи зносини з гетьманом литовським і навіть римською церквою Він попередив Яновського, що це погано для нього за кінчиться. Яновський запевнив його у своїй повазі й відданості, і король Стах повірив, навіть почоломкався з Романом навіть змішав у кубкові свою і його кров, яку потім випили обидві договірні сторони. Стах навіть надіслав Романові срібний посуд.

Невідомо, що змусило Романа зважитися на наступний вчинок. Чи славолюбство, чи віроломство, чи, може, ще щось. А він був другом законному королеві. Він запросив короля Стаха на полювання, і той приїхав до нього зі своїм невеличким мисливським загоном осіб з двадцять. Штамет мав з'явитися до замку назавтра, часу було досить. Король вирішив побавитися, тим більш, що предмет полювання був вельми спокусливий: болотяна рись, істота, яка нагадувала розмірами і забарвленням тигра і вже тоді була рідкісною у наших пущах, а опісля, років через сто, зовсім зникла і про неї навіть забули.

І чорну зраду замислив він, пан Роман. Хоч і був король Стах мужицьким