Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Як бачимо, Велика війна та революції 1917–1921 рр. завдали смертельного удару багатонаціональним імперіям Романових і Габсбурґів, на уламках яких поневолені європейські народи – чехи, поляки, литовці, латиші, естонці, а також українці почали творити власні національні держави. Щоправда, воєнно-політичні потуги українців були послаблені розпорошеністю національних сил по обидва боки Збруча, представники яких нерідко взаємо поборювали одне одного у складі супротивних військ. Про це, зокрема, нагадують десятки військових цвинтарів обох армій на Волині, Галичині та Буковині. Що ж до офіційного Відня, то він уважав формування національних підрозділів армії додатковим засобом нейтралізації етносепаратизмів, плекання у громадян політичної лояльності, застосовуючи принцип солідарної відповідальності. Австрійська влада стимулювала етнічні меншини до захисту монархії Габсбурґів, «творення наднаціональної поліетнічної політичної нації»[75].

Від федералізму проросійського виміру до незалежності

1917 рік російський царат і командування понівеченої армії зустріли у стані справжньої агонії. Прифронтові білоруські болота, подільські поля, прикарпатські ліси були всіяні півтора мільйонами трупів російських вояк, ще чотири мільйони поранених стікали кров’ю у госпітальних бараках, два мільйони перебували в полоні. Чималий дискомфорт російській владі створювали десятки тисяч біженців – українців, поляків, євреїв із Галичини та Холмщини, які, крім Києва (12 тис. осіб), зупинялися в Одесі, Ростові-на-Дону, в Калузькій, Катеринославській, Смоленській, Чернігівській і Харківській губерніях; у 1917 р. вони почали повертатися до рідних домівок[76]. Різко зросла антиросійська пропаганда серед 80 тис. українських полонених у таборах Німеччини й Австрії; на її фінансування через Союз визволення України німецька влада виділила у 1915–1917 рр. 743 тис. марок[77]. Справжнє сум’яття верхів викликало вбивство у грудні 1916 р. Григорія Распутіна – фаворита цариці Олександри і чи не найголовнішого фінансового розпорядника сімейства Романових.

У самому ж Петербурзі в ті морозні дні поневірялися двісті тисяч солдатів запасних частин, яких мали відправити на фронт. Жили вони одним життям (з його бідами й надіями) із столичним населенням і тому легко підпадали під вплив різних політичних партій. Трапилось так, що з 23 лютого снігові заметілі паралізували роботу пекарень і в магазинах забракло хліба. Застрайкували робітники, їх підтримали солдати, на вулицях почалася стрілянина. 27 лютого до повстанців приєднався Волинський полк, більшість у якому становили українці. Того ж дня Державна Дума фактично саморозпустилась. 1 березня 49-річний імператор Микола ІІ під тиском думських діячів у штабному вагоні у Пскові зрікся влади за себе і хворого на кір і гемофілію сина. Відмовився від престолу і брат Михайло. Відтак розвалився Південно-Західний, Західний і Румунський фронти, солдати-дезертири по дорозі додому громили на Поділлі гуральні та броварні, маєтки польських поміщиків. Призупинилося надходження з російської столиці грошей, а тому закрилося багато місцевих банків і установ.

У країні встановилося двовладдя. 3 березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Його опорними пунктами на місцях ставали громадські комітети, до складу яких входили недавні члени міських дум, фабриканти, ліберальна професура. Створювались і паралельні органи влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, селянські Ради. До керівництва більшістю Рад прийшли соціалістичні партії – соціал-демократи (меншовики), есери та інші, які ставили своєю кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства. Вони відстоювали ту точку зору, що після перемоги буржуазно-демократичної революції країна має торувати шлях «чисто» капіталістичного розвитку і прийти до соціалістичних ідеалів через досягнення високого рівня продуктивних сил. Серед них лише більшовики на чолі з В. Леніним, відкинувши цей, до речі, марксівський постулат, доводили необхідність негайного, революційно-пролетарського шляху до соціалізму. Російську революцію вождь більшовиків бачив початком світової соціалістичної революції.

Крах монархії Романових активізував національні сили України. Відбулося становлення нових українських політичних партій і угруповань – соціал-демократів, соціал-революціонерів, Української селянської спілки. Вийшли з підпілля більшовицькі організації, відродилася «Просвіта».

Консолідувати національні сили взялась Українська Центральна Рада – широко представницький громадський орган, сформований 3 (за новим стилем 17-го) березня у Києві з представників українських соціалістичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Її головою обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського – лідера Товариства українських поступовців, багаторічного голову Наукового товариства Т. Шевченка у Львові, автора численних праць з історії та культури України[78].

Центральна Рада, як влучно зазначив Винниченко, «це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації… Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання попуток мимо національної енергії… Сюди збігались усі жалі, усі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування»[79]. У перші ж дні Центральна Рада взяла курс на демократизацію громадського життя, національне визволення співвітчизників, розв’язання соціальних і етнічних конфліктів. Прагнучи якнайшвидше перебудувати суспільство, Центральна Рада домагалася національно-територіальної автономії України в складі Російської демократичної федеративної республіки[80].

Цікаво, що вже у перші дні свого головування М. Грушевський звернувся до міністра судівництва Тимчасового уряду Росії О. Керенського якнайшвидше визволити із «заслань і тюрем» галичан-українців[81]. Широкої автономії України та негайного звільнення митрополита Шептицького і військовополонених галичан вимагали делегати Губернського кооперативного з’їзду, що відбувся 27–28 березня у Києві. 30 березня голова Тимчасового уряду Росії князь Львов прийняв українську депутацію у складі А. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славінського та ін., загалом представників Товариства українських поступовців і петроградської ради, яка одразу ж виклала домагання: усунення церковної православної адміністрації в Галичині, повернення прав греко-католицькій церкві, відновлення у Галичині та Буковині довоєнного укладу громадського і політичного життя, повернення із заслання галичан і буковинців[82]. Зауважимо, що у ті весняні дні на Тернопільщині продовжувалась кривава масакра, і тисячі «неблагонадійних» мирних жителів, немало полонених стрільців і старшин легіону УСС гнали у приволзькі та сибірські табори, трудові команди російських міст.

1 квітня 1917 р. відбувся стотисячний похід киян на підтримку скликання Українського національного конгресу. Над головами демонстрантів тріпотіли жовто-блакитні знамена, давні герби Галичини (лев) і Наддніпрянщини (архангел Михаїл), лозунги «Нехай живе самостійна Україна!», «Вільна Україна у вільній Росії!», «Нехай живе соціалізм!» та ін. У шеренгах ішли й звільнені з таборів січовики, діти з притулку для галичан. Група вихідців із Старого Самбора (Львівщина) розгорнула транспарант «Нехай живе федеративна республіка і український сойм!»