Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Вогнегривий коник 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогнегривий коник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогнегривий коник" автора Василь Олександрович Сухомлинський. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 36
Перейти на сторінку:
дивився на велику дідову бороду. Дід простукав ручкою кельми стінки слабої печі й сказав:

— Ця піч не грітиме, скільки не лагодь. Другу треба мурувати.

Мати й Тарасик винесли на подвір’я цеглу, печі не стало.

Дід Трохим став класти нову, Тарасик йому допомагав.

— Діду, це правда, що ніхто, крім вас, не вміє у нашому селі піч мурувати?

— Правда, сину, — каже дід Трохим.

— А як вас не стане?

— Не стане — нікому буде й цеглину покласти.

Тарасик довго сидів зажурений. Потім підходить до діда Трохима й просить:

— Діду, навчіть мурувати піч…

Пекучий сонячний зайчик

Маленький Тимко прокидається влітку дуже рано. Треба вставати й братися до роботи: голубів годувати, квіти в саду поливати, книжку читати, казку малювати.

Тимко прокидається, дивиться, як рожевий сонячний зайчик наближається до його ліжка. Ось тільки зайчик торкнеться до подушки, — зараз Тимко встає й робить зарядку.

А сьогодні Тимкові не хочеться вставати. Чого не хочеться, — він і сам не знає. Ось уже зайчик і до подушки торкнувся, і на подушку стрибнув. «Що ж воно буде?» — думає Тимко й лежить собі в ліжку.

Та от зайчик перескочив подушку й торкнувся до Тимкового обличчя. Обпік, немов жариною. Соромно стало Тимкові перед зайчиком. Схопився з ліжка, зарядку робить.

Минуло багато років. Тимко вже дорослий. У нього в самого вже діти. Але все життя пам’ятає в душі отой сором перед пекучим сонячним зайчиком.

Сьома дочка

Було в матері сім дочок. Ось поїхала мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною стали говорити, як вони знудьгувалися за матір’ю.

— Я скучала за тобою, немов маківка за сонячним промінням, — сказала перша дочка.

— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину дощу, — промовила друга дочка.

— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — сказала третя.

— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.

— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п’ята.

— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона роззула матусю й принесла їй води у ночвах — помити ноги.

Тетянка усміхається

У Тимка велика радість: є у нього сестричка Тетянка.

Мама не відходить від колиски, усміхається до Тетянки, а вона все спить або ж плаче. Коли починає плакати, мама бере її на руки.

Тимкові хочеться, щоб Тетянка подивилася на нього. Він схиляється над сестричкою, показує їй ведмедика, а та мовби й не бачить нічого.

— Чому вона не хоче дивитися на мене? — дивується Тимко.

— Вона ще маленька, — відповідає мама, — ось як усміхнеться — тоді вже й на тебе подивиться, й на ведмедика.

Тимко щоранку підходить до Тетянки, як вона прокидається, жде, чи не усміхнеться сьогодні сестричка.

І ось одного ранку вона усміхнулася. Тимко радісно скрикнув:

— Мамо, Тетянка усміхається!

Мама прибігла, схилилася над малою, а вона до неї усміхається.

— Біжи, Тимку, в поле до тата, скажи йому, що Тетянка усміхається.

Побіг Тимко в поле до тата. А тато пшеницю сіє. Біжить Тимко, рукою махає. Зупинив тато сівалку, чекає Тимка. Занепокоївся.

— Тату, Тетянка усміхається! — кричить Тимко.

Тої ж миті у тата звеселіли очі. Він усміхнувся, обняв Тимка й поцілував.

І всі люди, що працювали з татом у полі, теж усміхнулись.

Соловей і Жук

Усадку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

— Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

— Ні, Солов’ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов’я.

— Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей. — Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

— Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов’я чи Жука?

— Хай собі будуть і Соловей, і Жук, — відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?

Аби швидше почути дзвоник

Учитель розповів учням, як поширюється звук. Усіх дуже зацікавило, що звук поширюється не дуже швидко, — триста метрів на секунду.

— Зверніть увагу ось на що, — каже учитель. — Недалеко від вас грають у м’яча. Ви бачите, як м’яч ударився об землю, підскочив. М’яч уже в повітрі, а ви ще тільки чуєте його удар об землю.

Мишко похвалився, що він помічав таке явище, але не міг його пояснити. Тепер уже йому зрозуміло…

Та найбільше поширення звуку зацікавило Юрка. Він і питається вчителя:

— Ось ми чуємо, як у коридорі лунає дзвінок на перерву. Значить, звук дзвінка чути спочатку біля дверей класу, де стоять останні парти, а потім біля дошки, де передні?

— Справді, це так, — відповідає учитель.

— Пересадіть мене, будь ласка, на останню парту.

— Чому? — дивується учитель.

— Та хочу перший чути дзвінок. Щоб скоріше іти на перерву…

Як носили півника продавати

Жили собі у бабусі Марії онучок Юрко і півник Панько. Були вони великі друзі. Рано-вранці Панько співав «Ку-ку-рі-ку» — і Юрко прокидався. Хлопчик ніс Панькові жменю пшона. Півник клював пшоно і дякував Юркові.

Та ось прийшла біда: не вродив хліб, нічого півникові їсти. Посадила бабуся Марія півника Панька в корзинку й понесла на ярмарок продавати.

Несе бабуся Марія корзинку, Панько виглядає, гребінцем червоним хитає, а Юрко йде слідом і плаче.

Дійшли до Кленового мосту, сіли спочивати. Бабуся задрімала, а Юрко взяв півника й випустив на дорогу. Побіг півник додому.

Прийшли бабуся Марія з Юрком на ярмарок. Стала бабуся в пташиний ряд, до корзинки — а півника й немає.

Зраділа бабуся Марія, обняла Юрка й поцілувала.

Веселі поверталися бабуся й онучок із ярмарку.

— Ділитимемо із Паньком кашу, а не понесемо його продавати, — сказала бабуся Марія, коли вони підійшли до воріт.

— Я й борщ їстиму, — сказав Панько, почувши бабусині слова.

Що найтяжче журавлям

Тихого осіннього вечора на узліссі сіли відпочити журавлі. Вони летіли в теплий край. Сонце вже зайшло, то й заночують.

Притулились журавлі до білокорої берези

1 ... 11 12 13 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнегривий коник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогнегривий коник"