Читати книгу - "Вогнепальні й ножові"

захищати наших вуличних псів?

Як вони пояснять, чому ми

повинні відмовлятись від нашого

голосу?

* * *

Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,

всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,

Про щемку акустику міста, яка робить наші слова

особливо

легкими.

Ми говоримо про серце нашого міста, темне

від втрат і опору, ми говоримо про його ламані

в бійках кістки, про сльози і піт, які

виступають у нього наприкінці робочого

тижня.

* * *

Ще нічого не втрачено.

Ще все можна відіграти.

Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,

від любові всередині нас.

Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,

дуже важливо, щоби завжди можна було почути наш із

тобою голос.

Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,

не давай їм схопити тебе за зябра.

Все лише починається.

І, повертаючись додому з концертів та мітингів,

ти відчуваєш, як міцно тримають тепло

підземні камені твого міста.

Примітка. Текст «Камені» створено за співпраці з Ґете-Інститутом в Україні.

Текст був написаний для проекту «Вулиця ігор – ігри на вулицях. Діалог про перспективи мистецької та соціальної реконструкції», ініціаторами якого виступили Ґете-Інститут та Центр сучасного мистецтва «Совіарт».

Розділ п’ятий

Коментарі

Герої, апостоли, жінки і міста

1

Їх часто зображували на давніх іконах – у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою. Рибалки й будівельники, військові й торговці, пастухи й безробітні – біблійний пролетаріат, чию присутність дивним чином теж можна розгледіти за діяннями пророків та апостолів. Перебуваючи увесь час дещо збоку, займаючись своєю, необхідною для всіх щоденною працею, вони відновлюють храми й переганяють череди, святкують за столами й чинять розбій, ходять урочистими натовпами й слухають випадкових проповідників. Для них, за великим рахунком, всі ці проповіді й виголошуються, адже не будуть проповідники говорити один до одного. Проповідництво – справа публічна, вона так чи інакше передбачає присутність публіки, невтаємниченої та непосвяченої в кухню їхніх осяянь та прозрінь. Саме ця публіка вимагає відповідей та передбачень, чудесних зцілень і неочікуваних воскресінь. Саме ці неназвані персонажі, котрі стоять на групових новозавітних зображеннях за спинами головних дійових осіб, і викликають особливий інтерес, з огляду на власну окремішність, невключеність у прописаний порядок речей, з огляду на свою відстороненість і недовіру до того, що відбувається. Можливо, це загалом особливість усіх групових фото – розглядаючи їх, пізнаючи знайомі обличчя, пригадуючи імена й фіксуючи вирази облич, ти так чи інакше звертаєш увагу на невідомих тобі персонажів, на тих, хто стоїть осторонь, подалі від центру, заступивши за коло й відразу ж ставши напіввидимим, напівприсутнім. А проте кожен із них, тих, хто є на зображенні, хто так чи інакше пристав до загального гурту, опинився в певному місці в належний час, не може лишитися зовсім непоміченим, не може цілком уникнути згадки. Героїв обов’язково потрібно згадувати й називати поіменно. Навіть якщо вони на це не заслуговують.

* * *

Герої ховаються в темряві, зникають у брамах та провулках, зачиняють двері під’їздів і розчиняються в часі. Героїв складно розрізнити за одягом і поведінкою, за лексикою та жестами, їх не помічаєш на вулицях і в конторах, на вокзалах та критих ринках. Погляд вихоплює їх хіба що з кримінальної хроніки, де вони раптом переміщаються з периферії зображення в самий центр подій, вихоплюються нізвідки, заповнюючи собою простір, ламаючи лаштунки, пробиваючи полотно, на якому зображені горішні маршрути й державні кордони. І ти раптом бачиш, як над ними горить повітря, і тіні лежать у них під ногами, мов прапори ворожої армії, й заводські труби за їхніми спинами випльовують у розгублене небо дим і полум’я щоденної боротьби, і все стає зрозуміло – справжні герої завжди вийдуть із сутінків, аби розбудити тебе від сну та забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш.

Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості – це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати, поминки й колядування, тривожне дорослішання і наростання досвіду, про школу й друзів, кров, залізо та чорну фарбу книжкових сторінок, про чорні кімнати реальності, подвійні стіни й невидимі двері, про ґрати на вікнах твоєї свободи, які ти перепилюєш на уроках праці, про верстати й футбольні м’ячі, про зрізи повітря, за якими чується серцебиття майбутнього, про спроби обібрати тебе, залізти тобі до кишень, витрусити їх, відібрати в тебе твої ще теплі речі, про золотий відтінок жіночої шкіри, про розбиті серця, жовані вулиці приватного сектора, оплавлений сонцем віск передмість, про холод прокидання і вологу механіку літніх туманів, про дощ, котрий будить її зі сну, про повітря, яке нагрівається від очікування, про вербування й пропаганду, про колективну радість криміналу, про спільну вину та особисту відповідальність, про характер і сльози, про рани – вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані, криваві й болючі, про стигми вуличних перестрілок, про сліди від розп’яття на злодійських долонях, про шрами, порізи та опіки, про сліди протесту та непокори, про мітки пам’яті, згадки про облогу та відступ, про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів, про те, що нічого не запам’ятовується таким, яким було насправді, що вся пам’ять цього світу формується виключно нашим бажанням скоріше все забути, про інші важливі речі – історії справжніх героїв стосуються речей важливих і печальних, про які можна і промовчати, але краще все ж таки розповісти.

* * *

Існує багато речей, котрі об’єднують справжніх героїв і котрі можуть зібрати їх в одному приміщенні, роблячи причетними до тієї чи іншої історії. Скажімо, звички. Звичка спати в одязі, з запаленою сигаретою в пальцях, при ввімкнутому світлі, з псами під ліжком, з павуками в кишенях, доки на кухні полум’я газу випалює світанкові тіні, а в холодильнику лежать заморожені жіночі серця, й ластівки кружляють собі за вікном. Спати й розглядати уві сні священних китів, в чиїх черевах печально сидять, чекаючи свого часу, піймані аквалангісти, котрі так легковажили господніми знаменнями й технікою безпеки. Спати й рахувати дні,