Читати книгу - "Репортер"

— Ні, — я навіть відсунувся од Маркаряна. — Ні, такого бути не може!

— Все може бути. Ваню. Все. Запам’ятай, поки держава платить працівникові не процент від того прибутку, який він приносить суспільству, а за стілець, на якому він сидить, може бути все. Заступник міністра — бідна людина, Ваню, він одержує не більш як п’ятсот карбованців, стільки ж, скільки хороший сталевар чи шахтар… А за кожушок для дружини він має віддати, як і всі, — тисячу… Може, цей самий Горенков не запросив товариша Чуріна стати співавтором винаходу, всяк може бути, не гарячкуй, не треба, слухай старого… Іще ось що… Горенков був єдиним у цій га— лузі? Чи ще хтось проводив такий експеримент?

— Єдиний, — відповів я. — І на ньому експеримент закінчився.

Маркарян задоволено кивнув і замовив собі знову каву:

— Дуже важлива інформація, Ваню. Скажи мені в такому разі: кому міг загрожувати успіх його експерименту?

— Рустем Ісламович Карімов прямо говорить: «Бюрократії»…

— Карімов? Це Голова Ради Міністрів?

— Так.

Маркарян досадливо поморщився, відсьорбнув сірими, нездоровими губами курця піну з кави.

— Не треба дозувати інформацію, Ваню. Мені нецікаво фантазувати. Треба видавати повний залп, усе, що в тебе є. Тоді будемо на рівних.

— Карімов вважає, що зараз вибудувався корумпований блок бюрократів; міністерства не збираються без бою здавати позиції, будь-яка ініціатива мусить бути ними розглянута і затверджена…

— Ось що, Ваню… Ти не йди до Кузінцова… Або коли вже йти, то по-хитрому: «Пишу статтю про вашого шефа, людина відповідає за величезну ділянку народного господарства, будівництво — наш прорив, що думає про майбутнє той, від кого залежить реформа і перебудова…»

— Не хочу жити брехнею, Геворк Аршакович…

— А я, виходить, тільки й мрію животіти, як Змій Горинич?! Чого це ви, молоді, так швидко ображаєтесь?

— Я ж правду сказав…

— Гадаєш, твоя правда не може образити співрозмовника? Не ображає лише абстрактна правда. А вона відстоюється роками, єдино істинний критерій правди — роки, Ваню… Хто сказав, що журналістика безкровна? Я зламався через те, що починав у ту епоху, коли цінилась еластичність совісті. Я був сповнений ідей, як і ти, лютував на бардак, тупість, страх, а зробити нічого не міг… І нема чого валити на цензуру — в душі кожного сидів цензор, це найстрашніше… А зараз, коли настав той час, про який усі мріяли, я виявився порожнім, в мене перегоріло всередині… Ваше покоління ще не до кінця зламане, ти в газеті шість років, з них два роки випало на гласність, вам нащадки пам’ятник поставлять у центрі столиці: «Правді — від удячних співгромадян»… А ми… Добриво, кизяк… Я не зміг би себе переступити, я не пішов би на комбінацію заради правди… Ти — можеш. Поки що — принаймні… Спробуй перти на Чуріна, хоча навряд тебе до нього пустять… Тоді хитруй з Кузінцовим… І — набирай інформацію, Іване, намагайся доїти його добре… А я постараюсь тобі допомогти через друзів… Нас почнуть гнати мітлою років через три, коли виповниться шістдесят, і, до речі, правильно робитимуть, але поки що ми готові служити вам, немовби замолювати власні гріхи.

Наступного дня секретар сказала, що товариш Чурін ці два дні буде зайнятий на науковій конференції, потім він їде на Україну, отже, краще мені подзвонити наприкінці наступного тижня.

— А товариш Кузінцов лишається в столиці? Чи супроводжуватиме шефа?

— На Україну він, звичайно, полетить з Арсенієм Ки— риловичем, а ці два дні Федір Хомич на господарстві, подзвоніть, дам прямий телефон.

… Кабінет у Кузінцова був невеличкий, але обжитий: дерев’яні панелі, дубові підвіконня, елегантний столик з кофейником, цікаві книжки на стелажах (не ті, що стирчать в інших начальницьких шафах, — неодмінні томи вибраних творів, довідники, кілька альбомів і безліч нечитаних брошур) — Достоєвський, Гоголь, Шолохов, Сергєєв-Ценський, томики всесвітньої літератури, поезія Смєлякова, Рубцова, Ахматової, фотоальбоми про пам’ятники архітектури Смоленська, Пскова і Новгорода.

І сам Кузінцов теж був обжитий, кряжистий, доброзичливий. Тільки мені здалося дивним, що помічник заступника міністра носив волосся, ніби хіппі, по самі плечі, й раз по раз огладжував борідку та вуса, — я звик до того, що люди з апарату ретельно підстрижені, підкреслено скромні в одязі, нічим не відрізняються, сталий стереотип однаковості.

— Ану, давайте, давайте, допоможу, чим зможу, схиляюся перед пишучою братією, сам грішив у молодості, було діло! Постараюся відповісти на ваші запитання, товаришу Варравін… — окаючи, приязно сипав словами Кузінцов.

— Який я пишучий, — почав я неквапливо приладжуватися до співрозмовника. — Я репортуючий… І питання в мене круте: що заважає перебудові у вашій галузі?

— Ех, милий чоловіче, та вам блокнота не вистачить записати всі наші біди! Бюрократія, страх мислити по-новому, невміння бути ініціативними… Це — головне. Але є й об’єктивні причини… Погана оснащеність промисловості, перебої у поставках, недостача цементу, прольотів, шиферу — а як без цього будувати?

— Про те, що погано, зараз знають усі… Яка програма? Де вихід з прориву?

— Пробачте за стереотип, але вихід я, як і всі, бачу в підвищенні свідомості, щоденній виховній роботі, роз’ясненні смислу перебудови, ну й, звичайно, у підвищенні матеріального стимулювання…

— А що важливіше? Підвищення свідомості чи матеріальне стимулювання?

Кузінцов якось дивно покрутив головою, кашлянув.

— Ці поняття нерозривні. Перекіс в один з двох напрямів може викликати некеровані наслідки…

— А як же буття, що визначає свідомість?

— Треба бути точним у формулюваннях… Не просто буття, а саме суспільне визначає рівень свідомості… Отже, суспільне буття включає в себе і свідомість.

— Ну а коли гостріше: «людина є те, що вона їсть»? Як бути з цим постулатом?

— Зразу видно, що зі мною розмовляє прихильник «ділових людей».

Промовив він це з трохи співчутливим жалем, який таїв у собі приховану поблажливість.

— З вами розмовляє марксист, — відповів я. — Якщо все ставити на свідомість, покладати надії на ідеальне в людині — тоді настав час укласти конкордат з Ватіканом і Загорськом, там споконвіку матеріальне вважалося суєтним, тільки ідея, духовність… Але ж ситі вільні люди на барикади не виходять, лише голодні.

— І Сусанін і Каратаєв були кріпаками, тобто, за вашою логікою, голодними й безправними, проте йшли