Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Таємниця Кутузовського проспекту 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

275
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця Кутузовського проспекту" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 90
Перейти на сторінку:
— яструб, а я — зозуля»…

— Він увечері дзвонив, еге ж?

— Правильно… Приїхав до неї, двері зачинили, мене в комірчину замкнули, ну й… Діло молоде, всі такими були… Тільки раніше таємно, а тепер усе бігом, а в поспішливості яка таємниця? Одна безсоромність…

— Пішов він пізно?

— Рано пішов… Уже ранком… Люда йому ще віднесла чарку, щоб голова не боліла. Печиво й чарочку, це я точно пам’ятаю… Вона печива мені не дає, каже, для здоров’я старим погано…

— А де в неї велика записна книжка? — тихо спитав Костенко. — Та, що дома нею користується?

— Та тут же, на столі має бути…

Великої книжки також не було.

…Дома у Мишані Яструба (дружину забрала «швидка допомога», підозра на обширний інфаркт) залишився син Мишко — блідий, аж синій, тремтить весь; сказав, що велику телефонну книжку татко узяв з собою; весь ранок дзвонив кудись, зайнято було, а потім плюнув, поклав її в «дипломат» і пішов до себе…

— Хто ж це татка мого? — Мишко стиснув кулачки (на батька не схожий: худенький і жилавий). — За що?

— Шукаємо, Мишко, — відповів Костенко. — Ти пам’ятаєш мене?

— Ще й як пам’ятаю! Татко вашу фотографію завжди тримав, заступник, говорив…

— Де ця фотографія?

— У столі.

— Вийми.

— А її при обшуку забрали… Пообіцяли, що завтра ввечері повернуть, тільки копії зроблять.

— Тобі скільки? Тринадцять?

— Чотирнадцять.

— Гроші є?

— Мама залишила.

— Сам готувати вмієш?

— Ми з татком самі м’ясо смажимо… Смажили…

Костенко вирвав аркуш з блокнота, написав свій телефон:

— Дзвони, Мишко… А якщо хтось розпитуватиме про обшук — це не тому, що проти батька у нас зло… Треба так… Почнуть розпитувати, а ти трубочку поклади, крикни, мовляв, суп википає, й дзвони від сусідів ось по цьому номеру: «Негайно для товариша Глинського»… Зрозумів?

— Це щоб засікти того, хто дзвонить?

— Точно…

— А татка коли додому привезуть? — очі у хлопчика були повні сліз, він усе ще тремтів, але стримувався, не плакав.

— Татко твій хрещений був, Мишаню, його треба в церкву везти, а не додому… Я допоможу… Домовлюсь з батюшкою, там і відправлять похорон над ним, і все буде по християнському обряду… Додому його не треба привозити, шануй батьківську віру, синку…

У НТВ на Петровці роботу ще не закінчили, але Галина Михайлівна (Боже мій, що безсоння робить з жінкою, «Галинка», «Галинка», а вона стара зовсім), запам’ятавши три головних запитання, які цікавили Костенка, сказала йому:

— Шило, яким убили Яструба, зроблено з особливо міцних матеріалів з домішкою компонентів, що застосовуються в радіопромисловості.

— Метали фондовані?

— Не просто фондовані, а строго фондовані… Частина йде на Байконур, кожен грам на рахунку.

— А що дає домішка такого матеріалу?

— Максимальна міцність знаряддя вбивства… Проходить крізь кістку, про ребра й говорити нічого… Тепер друге…

Судячи з потертостей внутрішньої кишені піджака, там лежала записна книжка — червоного кольору, дуже стара, невітчизняного виробництва… Витягали записну книжку в гумових рукавичках — радянських, у нас же не гума, а візитна картка вселенського бардаку…

Костенко зітхнув:

— Галинко, бардак насамперед визначає саме порядок.

— У вашого покоління пристрасть до прямолінійних сталінських формулювань, Владиславе Романовичу.

— На жаль. Хоч зараз багато хто по ньому зітхає: хочуть порядку.

— Нехай тоді добровольці йдуть відбудовувати концтабори.

— Навіщо? Якщо це станеться — коситимуть з кулеметів… Згадають уроки минулого: Йосиф Віссаріонович залишив багато свідків… Щось ще є?

— Є. Ви просили попрацювати з «Волгою» льотчика Аерофлоту Полякова… Так от, його номер відкручували інструментом з домішкою такого ж радіокосмічного матеріалу, що знайдено на слідах, залишених шилом… На машині Полякова ніхто не їздив, це ми встановили точно…

Костенко попросив Глинського дізнатися прізвища всіх членів гаражного кооперативу; адреси й телефони; з’ясувати місце проживання полковника Савицького, котрий працював у розформованій групі у справі Федорової.

— За один день?

— Треба дізнатись… будь ласка…

— Спробую… Але — не обіцяю.

Костенко стомлено потягся, аж захрустіли суглоби.

— Я — посплю… Телефон відключу на чотири години… Коли щось надзвичайно спішне — приїжджай…

…Глинський приїхав через годину — в морзі пізнали труп Людмили Василівни Груздьової, секретаря-друкарки кооперативу «Зоря»: збита на невеликій швидкості, знайдено слід від удару ребром долоні по шийному хребцю, що викликав миттєву втрату свідомості…

— Сумочки, звичайно, немає? — спитав Костенко.

— Звісна річ, — зітхнув Глинський.

— Розмножте її фотографію — живої і вбитої — і завтра посилайте людей у всі ресторани: хто її бачив? І — на бензоколонки… Так, так, — Костенко чомусь розсердився, — могли підзаправитись, збили ж її не в Москві, правда?

— Перевертень ви, Вячеславе Романовичу… Біля Архангельського її збили…

— Там поряд є ресторан?

— Так. Я туди сам махну.

— Це безглуздо. Працює банда професіоналів, вони її поїли в іншому місці… А втім, для страховки покажіть, всяке буває…

…Вахтер у міністерстві досить ретельно вивчав пенсійну книжку Костенка, потім дзвонив кудись (відгороджений товстим склом, нічого не чути), після цього книжку повернув:

— Ви відставник… Не можемо пропустити… Треба, щоб перепустку спустили…

Костенко зайшов у кабіночку, де були внутрішні телефони, знайшов номер відділу рідкісних сплавів; відповіла секретарка, голосочок тоненький, дитячий.

— Я хотів би, сонечко, з вашим начальством порозмовляти…

— По-перше, я вам не сонечко, а по-друге, начальство зайняте.

Відбій. «Ми — «най-най»! Нація великої культури! Та ні в якому Таїланді не дозволять собі так поводитись в офісі».

Костенко набрав номер ще раз:

— Пробачте, я щойно дзвонив вам…

— Я вже сказала вам: іде нарада!

Відбій.

Костенко подзвонив у партком, пояснив. Пообіцяли спустити перепустку, чекав півгодини, подзвонив ще раз. Дівка розгнівалась:

— Ми — режимне міністерство! Сказала чекати — чекайте.

— Я чекати не буду, а поїду в Міністерство внутрішніх справ і подзвоню вашому міністру по «кремльовці»! А ви з парткому йдіть геть! Через таких, як ви, вішатимуть комуністів!

— Що, що?! Та ви…

Костенко люто кинув трубку на важіль, розпахнув двері ногою (ніякої вентиляції, весь укрився потом), пішов до виходу; день втрачено; це ж злочин; вирішив був подзвонити у перший відділ, але побоявся за серце: а що, коли й там такі ж держиморди?

Коло міліціонера (перший кордон) його окликнули:

— Де тут Костенко?

— Я.

— Перепустку замовляли?

— Так…

— Оформляйтесь…

Заступник начальника відділу рідкісних сплавів — високий, широкоплечий чоловік з негритянською чуприною, похмуро вислухавши Костенка, спитав:

— Аналіз проб у вас з собою?

Костенко простяг йому висновок НТВ.

Він уважно ознайомився з висновком, викликав секретарку (розчепурилося, стерво, звідки в гарненької дівки — якщо грим стерти — стільки холодного хамства?), попросив зробити дві копії й запросити товариша з першого відділу…

— Як мені вас величати? — спитав Костенко. — Ви не відрекомендувались.

— Ах, так, пробачте,

1 ... 11 12 13 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Таємниця Кутузовського проспекту» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Кутузовського проспекту"