Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"

Не маю нічого проти косметики. Але ми живемо на одній з планет Всесвіту, і від усвідомлення цього голова йде обертом. Не кожному під силу осягнути саме існування Всесвіту! А дівчиськам туші та тіні заслоняють увесь світ навколо. Немало й хлопчаків, не здатних зазирнути за небокрай, бо їм у голові — лише футбол. У кожному разі віддаль між дзеркальцем косметички та дзеркалом телескопа таки чималенька! По-моєму, це називається «зсувом перспективи». А ще можна назвати «гоп-ефектом», ефектом приголомшення. Ніколи не пізно зазнати гоп-ефекту. Однак більшість людей можуть усе життя прожити й ні разу не усвідомити свого витання в порожнечі. Надто багато суєти на грішній землі. Хіба до Всесвіту, коли думки зайняті тим, як вирватися із замкненого кола проблем.

Ми — земляни. І я нічого не хочу в цьому міняти. Ми — невід’ємна частка природи нашої планети. Від мавп та плазунів довідалися про шляхи своєї еволюції, і мені нічого додати — ні «за», ні «проти». В іншому природному світі усе було б, напевно, інакше, але ж ми тут, а не деінде. Тому повторюся: іншого й не хочу. Лише вважаю, що визнання своєї належності до планети Земля не має перешкоджати прагненню бачити трохи далі від власного носа.

«Телескоп» означає «дивитися на те, що далеко». Невже розповідь про Помаранчеву дівчинку може мати щось спільне з космічним телескопом?

Ясна річ, телескоп перенесли в космос не з метою наблизитися до зірок та планет, за якими можна спостерігати за допомогою цього приладу. Це таке ж безглуздя, як ставати на кінчики пальців, аби ліпше роздивитися кратери на Місяці. Єдиним завданням телескопа на орбіті є вивчення Всесвіту з-поза меж земної атмосфери.

Багато хто думає, що зорі на небі мерехтять, насправді ж нічого схожого не відбувається. Таке враження створюють атмосферні коливання Землі. Дуже подібний ефект дає дрижання поверхні води, від якого здається, ніби камінці на дні озера гойдаються й перекочуються. Або навпаки: з дна басейну не завжди вдається розгледіти, що відбувається на його краю.

На Землі не існує жодного телескопа, потужність якого дала б змогу зробити по-справжньому якісну зйомку Всесвіту. Таке під силу тільки телескопу Габбла. Він може розповісти нам незрівнянно більше, ніж усі телескопи Землі разом.

Деяким людям через короткозорість важко відрізнити коня від корови, чи, скажімо, бегемота від зебри. Щоб ліпше бачити, їм потрібні окуляри.

Я вже писав, що після запуску телескопа Габбла на поверхні його головного дзеркала виявили суттєві пошкодження, екіпаж шатла Індевер полагодив несправність у грудні 1993 року. Але самого дзеркала вони не чіпали. Лише почепили на нього «окуляри». Ці окуляри складаються з десяти маленьких дзеркалець і називаються COSTAR, або ж Corrective Optics Space Telescope Axial Replacement.[5]

Та все ж я ніяк не міг збагнути, який стосунок має телескоп до Помаранчевої дівчинки. Розумію це тепер, тобто у «момент писання», бо уже давно прочитав татового листа, написаного мені за кілька тижнів до його смерті. Я, правду кажучи, перечитав його чотири рази, але, звісно, не забігатиму наперед — хай читач сам про все дізнається.

Отож, розповідай, таточку! Розповідай усім, хто читає цю книжку.

Наступного разу я побачив Помаранчеву дівчинку на Святвечір, так, на самісінький Святвечір. І цього разу порозмовляв з нею уже до пуття. Хоча ми, радше, обмінялися кількома словами…

На той час я мешкав удвох з Ґюннаром — однокурсником — у маленькій квартирі на Адамстюен. Однак Святвечір збирався святкувати на Джмелиній вулиці у вузькому родинному колі — з мамою, татом та братом, тобто дядьком Ейнаром. Ейнар на чотири роки молодший за мене, тієї зими він ходив до останнього класу середньої школи. Це було задовго до того, як дідусь з бабусею, мої батьки, переселилися до Тьонсберґа.

Я вже майже втратив надію знову побачити Помаранчеву дівчинку, до того ж, мене страшенно збивала з пантелику присутність у білій тойоті незнайомого чоловіка. Та перш ніж їхати додому на Джмелину вулицю, мені раптом забаглося про всяк випадок піти на різдвяну Службу Божу. Мої помисли були ще настільки заполонені образом загадкової жінки, що я мимоволі сподівався, ану ж і вона прийде до церкви, перед тим, як сідати до святвечірнього столу зі своїми близькими. (Хто вони? Так, хто вони такі?) Я вирішив, що найімовірніше застати її в Катедральному соборі, чи радше, що це не так уже й неймовірно…

Про всяк випадок мушу зазначити, що історія про Помаранчеву дівчинку не вигадка, а справжня. Примари з того світу не брешуть, Ґеорґу, бо в цьому немає сенсу. Та з іншого боку, я розповідаю не геть усе. Яка користь з надмірної балаканини?

Немає потреби розповідати про мої невдалі спроби розшукати Помаранчеву дівчинку. Я витратив дні і тижні на прочісування Фройнера, але про це не пишу, бо інакше мій лист перетвориться на надто довгу і надто переобтяжену подробицями оповідь. Щонайменше чотири дні на тиждень я вибирався на довгі променади Фройнерпарком, не раз здавалося, наче її постать промайнула на великому мосту, перед кав’ярнею чи під Монолітом, але потім виявлялося, що то не вона. Я навіть почав ходити в кіно, плекаючи надію десь там випадково з нею зіткнутися. Та ніколи не додивлявся фільму до кінця. Як тільки закінчувалася реклама перед показом стрічки, а Помаранчевої дівчинки серед глядачів не було, я виходив із зали; інколи, бувало, купував квиток на інший фільм. Я приноровився вибирати фільми, які, на мою думку, могли її зацікавити. Один з них називався «Поворотний момент», а інший, швейцарський, — «Мереживниця». Утім до докладних описів, як я вже казав, не вдаватимуся.

У цій розповіді, Ґеорґу, головне — мої реальні зустрічі з Помаранчевою дівчинкою. Немає жодного сенсу розлого описувати ті випадки, коли я її не зустрів. Це однаково, що писати про лотерейні білети, за якими ніхто не виграв. Хіба тобі доводилося чути про таке? Коли востаннє читав у газеті чи журналі про людину, якій не пощастило виграти в лото мільйон? Отак і з моєю оповіддю. Історія Помаранчевої дівчинки — це розповідь про гігантську лотерею, у якій на очі публіки потрапляють лише виграші. Візьми до прикладу тисячі й тисячі купонів лото, що їх заповнюють упродовж одного тижня. Щоб зібрати їх