Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Амулет Паскаля 📚 - Українською

Читати книгу - "Амулет Паскаля"

396
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Амулет Паскаля" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Амулет Паскаля» була написана автором - Ірен Віталіївна Роздобудько, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Амулет Паскаля" в соціальних мережах: 

Ірен Роздобудько — автор, що працює у різноманітних жанрах, і працює дуже успішно. Вона є переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація Слова» (2005), конкурсу «„Книга року“ Бі-бі-сі» (2006), номінації «Відкриття року» на Книжковому ярмарку в Харкові (2006). Нині працює головним редактором журналу «Караван історій. Україна». Член асоціації українських письменників.
«Я не знаю, хто він такий — цей мсьє Паскаль. Я намагалась це з’ясувати протягом всього часу, поки писала. Для себе я назвала цей роман „філософською містифікацією“, хоча не впевнена, що так воно і є. Напевно знаю одне: цей текст був підземним струмком, котрий сам проклав собі стежку у темряві.
Напевно знаю друге: він сам знайде для себе багато інших стежок.
Напевне знаю третє: якщо в житті відбудеться щось незвичайне, на запитання „Чому?“, я відповідатиму: „Так хоче мсьє Паскаль!“»

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 38
Перейти на сторінку:

Ірен Роздобудько

Амулет Паскаля

Частина перша

Цеглина, що лежить на краю даху

1

Коли люди бувають наодинці із собою, їм властиво робити якісь досить інтимні жести. Скажімо, чухати спину, залізши рукою під светр. І це ще не така крамола порівняно з багатьма іншими! Якими — уявіть самі. Тим більше, що немає у світі людини, яка б часом не спостерігала за собою збоку і не жахалася тому, ЩО робить, коли її ніхто не бачить. І це цілком нормально. Але іноді на мене накочується неабиякий жах, коли уявляю таку ситуацію: я із насолодою чухаю спину, повністю віддавшись цьому приємному відчуттю, і раптом переді мною розсуваються куліси, які до того надійно відгороджували мене від іншого виміру, — і у мене з’являється купа спостерігачів.

Усі вони — у вечірньому вбранні, з бокалами шампанського в руках… Вони стоять довкола дивана, на якому лежу я — у домашніх вовняних шкарпетках, засунувши руку під светр! Я вклякаю. Вони — також. Німа сцена…

Ми не можемо знати, хто знаходиться поруч — на відстані простягнутої руки або ще ближче: на відстані подиху, хто дихає нам у потилицю чи в яке невидиме обличчя ми посилаємо цівку диму, випущеного з вуст…

Простір довкола нас щільно забитий. Це навіть не комуналка, а швидше — буцегарня або тамбур потяга, в якому стоять примари. Або навпаки — ти сам є примарою в колі гарно вбраних людей. Завіса відхиляється лише на одну мить, і ти потрапляєш у цей вимір, як прибулець з іншої планети.

Хто хоч раз не уявляв таке? Той, з ким ніколи не трапляються подібні халепи.

У дитинстві мені хотілося заперечити всі закони фізики та астрономії. Малюнки в підручнику для п’ятого класу чітко показували влаштування Всесвіту: планети кружляють по своїх орбітах довкола Сонця. А я часом думала, чи не крутимося всі ми… в кабіні величезного ліфта? Той ліфт — у будинку, будинок — у місті, місто — у країні, країна — на планеті, яка незбагненно більша за піщинку нашого Всесвіту. Двері можуть несподівано відчинитися (адже хтось кудись їде в цьому ліфті!), і тоді протяг змете пригорщу планет, порушить кола цієї Сонячної системи і вся наука зведеться нанівець.

А ще я думала: можливо, ось ця система, що так вправно вималювана в підручнику, лише одна клітина на тілі велетня? Чи — його очне яблуко?

Мені здавалося, що світ влаштований, як мотрійка: менша вкладається в більшу. І так — до безкінечності… Так само і вимір вкладається у вимір.

Коли я почала малювати, вчителі казали, що мої малюнки надто «забруднені», адже навіть небо я малювала сповненим різних істот. Що вдієш, я так відчувала. Тому мене і вигнали з художньої школи…

Відчувши цю щільну всесвітню перенасиченість, я почала думати, де знайти місце, щоби там побути самій. Досить дивне було бажання. Монастир? Але в мені було забагато тілесного. До того ж там треба вставати о четвертій ранку…

Згодом — майже тепер! — я зрозуміла, що можу жити і розкошувати лише у… своїй голові, тобто — в уяві. Принаймні туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках. Звісно, якщо я туди їх не впущу!

Усі мої дії і функціонування в активному суспільному житті закінчувалися втечею. Можливо, тому я потрапляла у всі пастки, котрі зустрічались на моєму шляху. Я давно помітила такий парадокс: ті, хто тікає, завжди опиняються впійманими на той самий гачок, якого намагались уникнути!

Попри це, гадаю, цей будинок не є пасткою. Хоча дуже схоже.

Він розташований на околиці маленького передмістя, за ним — чудовий ліс, а трохи далі височать гори із завжди білими верхівками.

Коли я думаю про те, як опинилася тут — у цій країні, у цьому будинку, біля цього лісу, — якраз і спадає на думку те, про що я вже говорила: ліфт відчинився, хід планет порушився, найменша мотрійка впала, розбилася, з неї вилетіла гуска, з гуски випало яйце, з яйця — голка. Голка впала в копицю сіна…

Усе просто.

Голка — це я…

На горішньому поверсі, в моїй кімнаті є все, що потрібно: туалет і ванна кімната, кухонний куточок з усіма прибамбасами техніки, котра сама варить каву, миє посуд, розігріває вечерю (якщо, звісно, я не їм унизу), спальня з величезним ліжком і вікном на всю стіну, в яке видно ліс і гори. Моє помешкання — єдине сучасне, що є в цьому будинку. Мсьє Паскаль улаштував усе це для мене, щойно побачив, що я приїхала в драних джинсах, з однією валізою і трьома колечками в одному вусі. Йому не треба було нічого пояснювати. Це мене цілком влаштовує, інакше б не витримала і знову втекла.

Часом він каже: «Де ви взялися на мою голову?!» Це означає, що він уже не може обходитись без мене. Я швидко звикла, що всі його слова треба сприймати навпаки. Вважаю, що це в мені йому і подобається. І мені в ньому також. Я не люблю прямолінійних людей. Чи тих, хто такими себе вважає. Часом їхнє «Ви маєте гарний вигляд» означає, що у мене синці під очима, а «Ви така порядна жінка!» красномовно свідчить, що я справжня курва, яка спить і бачить уві сні, як мсьє Паскаль підписує заповіт на мою користь. Також влаштовує те, що в мої обов’язки не входить миття посуду, що мені не треба мити підлогу та пилососити килими.

Мсьє Паскаль встає о третій годині чи то ранку, чи то ночі. Хіба я можу прокидатися так рано? Він це розуміє і не кличе мене, навіть якщо у нього вивертає суглоби. Хоча в такі ночі я сама це відчуваю (у мене шалена чуттєвість!) і спускаюся, щоб принести таз із гарячою водою і дістати з аптекарської скриньки ядучу зелену мазь. «Забирайтеся геть…» — стогне він, опускаючи руку на мою схилену над його колінами голову. Я щосили втираю мазь, і його ноги поволі теплішають, а мої долоні просто-таки горять вогнем. Коли біль стає нестерпним, він глибше занурює пальці в моє волосся і куйовдить його так, що вранці мені важко розчісуватися.

Якби наші гості, котрі, власне, бувають у нас не так часто, відхилили завісу свого виміру і на мить опинилися тут — о, що б вони подумали!

Одного разу, уявивши таке, я розсміялася.

Ранок настає

1 2 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амулет Паскаля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амулет Паскаля"