Читати книгу - "Амулет Паскаля"

Потім п’ю каву з круасанами. Я ненавиджу круасани! Ненавиджу всілякі булочки і тістечка, якими пропах увесь центр міста. Але круасани — це ритуал. І я його старанно виконую, адже раптом за моєю спиною опиниться та добра жінка, що встає спозаранку, випікає їх для таких нікчем, як я, і змушує свого сина-школяра розвозити їх у плетеному кошику за адресами, вказаними у візитівках.

Мені затишно. Я натискаю на пульт плазмового екрана і слідом за диктором старанно повторюю всі слова. З кожним днем незнайомих стає дедалі менше. Втім, мсьє Паскалю дуже подобається мій акцент. Я намагаюсь зберегти його. Тому слухаю не лише Леграна, а ще один диск, котрий привезла із собою:

…Моя дівчинко печальна,

моя доле золота.

Я продовжую кричати…

Ніч безмежна і пуста…

Коли мсьє Паскаль попросив перекласти, про що ця пісня, я відповіла, що вона про курву, котра отруїла старого і дуже хворого чоловіка-мільйонера, заволоділа його кредитними картками, а потім, не витримавши докорів сумління, пішла на високу кручу, стрибнула з неї, впала у глибоке море і втопилася, а потім…

Мсьє Паскаль похитав головою і сказав, старанно вимовляючи незнайомі слова: «Моя д’ївч’єнко п’єч’яльна… — то є курва?».

О десятій я вдягаюсь. Вірніше — роздягаюсь, тобто знімаю махровий пухнастий халат. На мені лише довга шифонова накидка. Такий собі квадрат з діркою посередині… Відверто кажучи, я б могла ходити по цьому будинку і зовсім гола, але це не входить до планів мсьє Паскаля. На відміну від мене, він людина досить цнотлива. Та й ніяких планів щодо мене у нього немає. І це мені також подобається, адже одразу, коли я зі своєю валізою ввалилася до цього шикарного помешкання на околиці, подумала, що мені тут доведеться пилососити не лише килими…

Щільно загорнувши рештки круасанів у туалетний папір, я непомітно кладу їх у пластиковий смітничок і спускаюсь униз. Я зачиняю двері своєї кімнати й опиняюсь у романтичній напівтемряві, серед картин, що розвішані на стіні уздовж відполірованих билець довгих сходів, кожен поворот яких відмічений присутністю лев’ячої чи конячої голови. На портретах — люди в середньовічному вбранні, дехто — у білих чи чорних перуках. Мережані коміри, золоті пряжки. Мерехтливе світло, шурхіт, красномовна тиша… Я розкланююся з кожним портретом, і тіло моє стає невагомим під їхніми поглядами. Я — примара. Ми граємо в гру, хто з нас живіший. Кожен мій крок униз — крок у минуле, кожна сходинка вимірюється роками. Крок — і одразу мінус п’ятдесят! Часом мені здається, що спустившись з останньої, я опинюся в райських кущах і першою започаткую життя на цій піщинці, котра безтямно обертається всередині ліфта!

Здолавши сходи, переходжу до холу, крізь який теж маю пропливти, як невидимий човник серед айсбергів старовини — різьбленого комода початку XVI сторіччя, такого ж бюро з канделябром у вигляді грифона, що викльовує печінку в бідолашного Прометея, крісел і стільців, оббитих вицвілими гобеленами ручної роботи. Тут зовсім темно, адже немає вікон.

Я розсуваю важкі двері і входжу до так званої їдальні. Вона — велетенська. Увесь її простір займає довгий стіл. Такий довгий, що я не можу привітатися з мсьє Паскалем, котрий як маленький павучок сидить у торці, — він мене все одно не почує! Він довго спостерігає за тим, як я іду, як розвівається моя накидка. Він усміхається. Перед ним — чиста біла тарілка із мізерною купкою якоїсь каші, така велика, що на ній вмістилося б дворічне порося (тобто — майже свиня!), і порожній кришталевий келих на товстелезній ніжці. Ось із цього келиха і починається моя робота!

Якби я звідси написала комусь листа (чого ніколи не робитиму!) і повідомила, в чому полягає моя «тяжка праця», колишні знайомі вирішили б, що той лист надіслано з місцевої божевільні!

Я підпливаю до мсьє Паскаля, обережно беру зі столу карафу з червоним вином і ллю його в келих. Вино таке густе, що ллється довго. Щось знову відбувається з часом! Майже так само, як і тоді, коли я йду сходами. З тою різницею, що в першому випадку — час іде навспак, а в другому — зупиняється. У мене навіть німіє права рука, якою тримаю карафу. Від кришталю, що повільно набуває червоного відтінку, по стінах стрибають іскорки.

Я ллю вино сто років. З мене можна ліпити статую, назвавши її «Жінка, що наливає вино». Часом я міркую про те, що варто було б замовити собі саме такий надгробок. Але зробити деяке пояснення, що ця невідома жінка наливала вино лише одному чоловікові у світі — мсьє Паскалю. Коли келих наповнюється, я ставлю карафу на місце і сідаю на сусіднє крісло. Роботу виконано. Я можу покласти лікті на стіл, схрестити ноги.

— Як спалося, пані Голко? — каже мсьє Паскаль.

І ми усміхаємось одне одному.

2

Здається, це ввічливе запитання — не таке вже просте. Вночі крізь прочинені двері я бачу різні дива. Наприклад, повз них проходять срібні звірі, важко переливаючись, немов ртуть. Серед них — єдиноріг, верблюд, вовк, великий баран, а потім знову — єдиноріг. А одного разу в шпарину тицьнувся мордою білий кінь…

Це все — через повітря, стверджує мсьє Паскаль. Тобто тут воно особливе, насичене киснем, і тому в мозку відбуваються різні сприятливі фантазуванню процеси. Можливо, тому і час тут іде якось дивно. Хоча, я знаю, бувають такі дні, місяці чи навіть роки, коли живеш у зупиненому часі. А тому варто знати, що порівняно з іншими часовими вимірами ці дні або роки — лише дрібна мить. І в цю мізерну часточку секунди не треба робити дурниць. Наприклад, ковтати небезпечні пігулки, чи намилювати мотузку, чи бігти до річки, запхавши в кишені пальта по дві цеглини, чи стояти на бильцях балкона, чи вмикати на кухні конфорки. Краще подумати про… розмазані по асфальту мізки, вивалений у зашморзі язик і взагалі про неестетичність пози, яку можеш прийняти зовсім несвідомо. Бр-р-р…

Коли подумаєш про таке, одразу почуєш, як годинничок знову починає цокати: цок-цок, цок-цок… Спочатку здається, що це шкребеться миша або під шпалерами чубаряться таргани — це знову наганяє смури і думки про асфальт під вікном. Але коли прислухаєшся — розумієш, що то пішов час… О! Тоді срібні звірі збираються