Читати книгу - "Борва мечів"

обабіч носу галери. Найметкіші встигли ще підняти очі й подивитися, що там таке, аж тут від верхівки стрімчаку відділився шмат каменю завбільшки з корову. Пан Робін відчайдушно заволав, а камінь закрутився у повітрі, вдарився об схил скелі, тріснув навпіл і обома шматками впав на галеру. Більший зламав щоглу, розірвав вітрило, викинув у воду двох стрільців і розтрощив ногу весляреві, який саме тієї миті щосили тяг весло. Судячи з того, як швидко галера почала набирати воду, менший камінь пробив їй короб наскрізь. Болісний вереск весляра луною відбився від скелі. Лучники навіжено борсалися у потоці. Судячи з їхнього безладного ляпання руками та ногами, жоден не вмів плавати. Хайме зареготав.

Поки вони подолали протоку, галера вже тонула серед глибоких вирів, корчів та водокрутів, а Хайме Ланістер вирішив, що боги таки мають до нього ласку. Пан Робін і його трикляті лучники мали попереду довгий мокрий шлях до Водоплину, а він до того ж позбавився незугарного дівчиська. «І хотів би — а краще б не зробив. Ще якось виплутатися з цих кайданів…»

Пан Клеос раптом здійняв галас. Хайме підняв очі й побачив Брієнну, яка пробиралася верхівкою скелі далеко попереду них, вочевидь перетнувши пішки вузьку косу землі, поки вони долали вигин річки. Вона кинулася зі скелі спритно і майже вишукано, склавши себе навпіл перед тим, як увійти у воду. Хайме навіть засоромився свого побажання, щоб вона розбила собі головешку на камені. Пан Клеос хутко спрямував до неї скедію; на щастя, Хайме і доти ще тримав у руках весло. «Добряче загилити, щойно підпливе, і ось я вільний від неї назавжди.»

Натомість він несподівано сам для себе простягнув весло над водою. Брієнна вхопилася, і Хайме втягнув її до човна. З волосся в неї текла вода, з мокрого одягу на дні скедії надзюрило цілу калюжу. «Мокрою вона ще бридкіша. Хто б повірив, що таке буває?»

— Клята пришелепкувата дівка, — мовив він до неї. — Якби ми втекли від тебе водою, дідька лихого ти б нас наздогнала. А тепер ще й, мабуть, чекаєш дяки?

— Твоєї дяки, Крулерізе, мені не треба. Я дала обітницю доправити тебе безпечно до Король-Берега.

— І маєш намір її дотримати? — Хайме подарував їй найяскравішу свою усмішку. — Оце вже диво так диво.

Кетлін I

Пан Десмонд Грел служив домові Таллі впродовж цілого життя. Коли Кетлін народилася, він був зброєносцем, коли вчилася ходити, їздити верхи і плавати — лицарем, а до дня її весілля став замковим майстром-мечником. Він бачив, як маленька Китичка князя Гостера стала молодою жінкою, пані та господинею при вельможному князеві, матір’ю короля.

«А тепер бачить, як я стала зрадницею.»

Коли її брат Едмур вирушав на бій, то поставив пана Десмонда каштеляном Водоплину. Тому саме на нього ліг обов’язок дати ради її злочинові. Щоб полегшити важкий тягар, він привів із собою батькового управителя Утерида Возняка. Двоє прибулих стояли і дивилися на неї. Пан Десмонд був опасистий, червоний обличчям, надзвичайно збентежений. Утерид стояв поважний, похмурий, кощавий та зігнутий роками. Кожен чекав, щоб говорити почав інший.

«Вони віддали життя службі мого батька, а я відплатила їм ганьбою» — стомлено подумала Кетлін.

— Ваші сини, — нарешті мовив пан Десмонд. — Нам розповів маестер Виман. Бідолахи. Жахлива біда, неймовірно жахлива. Але ж…

— Ми поділяємо ваше горе, мосьпані, — додав Утерид Возняк. — Водоплин у жалобі разом із вами, але ж…

— Напевне, звістка позбавила вас розуму, — підхопив пан Десмонд. — Це божевілля матері, божевілля з горя. Люди зрозуміють. Адже ви не знали…

— Я все знала, — твердо відповіла Кетлін. — Я розуміла, що роблю, я знала, що чиню зраду. Якщо ви не покараєте мене, люди скажуть, що ми усі разом змовилися звільнити Хайме Ланістера. Та насправді я діяла сама, і тільки сама. І відповідатиму теж сама. Якщо треба, забийте мене у порожні кайдани Крулеріза, і я пишатимуся ними.

— У кайдани?! — вирячив очі з жаху бідолашний пан Десмонд. — Матір короля, доньку мого князя? Неможливо!

— Але, можливо, — зауважив управитель Утерид Возняк, — мосьпані погодяться на утримання у своїх покоях до повернення пана Едмура. Щоб помолитися наодинці за підло вбитих синів.

— Так, ми можемо замкнути пані у баштовій опочивальні, — ствердно кивнув пан Десмонд.

— Ліпше, якщо ваша ласка, замкніть мене у покоях батька, щоб я могла втішати мого пана у останні дні їхнього життя.

Пан Десмонд хвилинку подумав і відповів:

— Гаразд. Вам не бракуватиме ані вигод, ані чемного поводження, та вільно пересуватися замком ви віднині не зможете. Відвідуйте септ, коли забажаєте, а решту часу лишайтеся у покоях князя Гостера, доки не повернеться князь Едмур.

— Як забажаєте. — Брат її не міг зватися князем, поки дихав їхній батько, але Кетлін не стала виправляти. — Приставте варту, якщо треба. Але я даю слово, що не намагатимуся втекти.

Пан Десмонд кивнув із помітним полегшенням на обличчі від того, що гидку справу вирішено. Але сумноокий Утерид Возняк затримався ще на хвилину по тому, як пішов каштелян.

— Ви не лише вчинили прикрість, мосьпані, але вчинили її даремно. Пан Десмонд надіслав пана Робіна Ригера по втікачів, щоб повернути Крулеріза до підземелля… або привезти його голову.

Кетлін саме цього і чекала. «Хай Воїн додасть сили твоїй руці, Брієнно» — мовчки помолилася вона. Лишалося тільки чекати і сподіватися; все, що Кетлін могла зробити, вона вже зробила.

Речі її перенесли до батькової опочивальні, зайнятої майже цілком великим ліжком під навісом, у якому вона народилася. Стовпи навісу мали подобу велетенських пстругів у стрибку. Самого батька перемістили на пів-оберту вниз сходами, щоб його смертне ложе виходило на трикутний балкон у світлиці — звідти було видно річки, які князь так любив.

Коли Кетлін увійшла, князь Гостер спочивав. Вона вийшла на балкон, поклала руку на шорсткий камінь поручнів, стояла і дивилася вдалину — далеко за те місце, де нижче від гострого кута замку прудкий Перекат зливався з тихим Червонозубом. «Якщо зі сходу з’явиться смугасте вітрило, то повертатиметься пан Робін.» Але наразі води текли порожні, без жодного суденця на блискучій поверхні. Кетлін подякувала богам та пішла досередини посидіти з батьком.

Вона не знала, чи відчував князь Гостер її присутність, чи мав із неї хоч якусь втіху. Але їй самій сидіння коло нього дарувало дещицю миру в душі.