Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"

— Це ж наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи і цілуючи його. — Як ти сюди потрапив?

— Довга історія, — махнув рукою Дерев’яний Хлопчик. — При нагоді все вам розповім. Словом, тієї ночі, коли ви мене залишили в готелі, на дорозі на мене напали грабіжники.

— Грабіжники?… Бідолашна дитина! І що вони вимагали?

— Вони хотіли відібрати мої золоті монети.

— Негідники! — вигукнула Лисиця.

— Негідники, — повторив Кіт.

— Але я втік, — продовжував дерев’янко, — а вони — за мною, наздогнали й повісили мене на гілці ось цього дуба.

І Піноккіо показав на Старезний Дуб, що стояв перед ними.

— Ото сумна історія! — мовила, схлипуючи, Лисиця. — В якому жорстокому світі нам доводиться жити! Де нам, чесним людям, шукати притулку, де нам прихилити свої голови?

Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт припадає на праву передню лапу. Він запитав у Кота:

— Що з твоєю лапою?

Кіт хотів був щось відповісти, але зніяковів. Лисиця швидко втрутилася:

— Мій друг дуже скромний, а тому не відповідає. Я відповім за нього. З годину тому трапився нам на шляху нещасний вовк, який ледь ноги переставляв із голоду. Він попросив у нас милостиню. А в нас, на лихо, не було навіть рибної кісточки для нього. І що ж зробив мій друг, у грудях якого б’ється справді героїчне серце? Він помчав за першою-ліпшою польовою мишею і втрапив у капкан, який мисливці поставили на того-таки охлялого вовка.

При цих словах Лисиця втерла сльозу.

Піноккіо був дуже зворушений.

— А що ти поробляєш в цих краях? — запитала в нього Лисиця.

— Я чекаю на свого батька. Він ось-ось має бути тут.

— А твої золоті монети?

— Вони, як і раніше, у мене в кишені, всі, крім однієї, яку я залишив у таверні «Червоні Раки».

— І ці чотири монети, між іншим, могли б перетворитися на тисячу або навіть дві тисячі! Чом би тобі не дослухатися моєї поради і посіяти їх на Чарівному Полі?

— Сьогодні не можу. Піду туди наступного разу.

— Наступного разу буде надто пізно, — повчала Лисиця.

— Чому?

— Бо один високоповажний синьйор купив це поле й відзавтра ніхто не матиме права сіяти там гроші.

— А далеко звідси до Чарівного Поля?

— Менше двох кілометрів. Хочеш піти з нами? За півгодини ти будеш там. Швиденько посієш свої чотири монети, а за кілька хвилин збереш урожай — дві тисячі — сьогодні ж увечері повернешся сюди з повними кишенями. То що, йдемо?

Піноккіо зволікав із відповіддю, бо подумав про добру Фею, про старого Джеппетто і про застереження Цвіркуна. Трохи помізкувавши, він учинив так, як роблять усі нерозважливі безсердечні діти — кивнув головою і сказав Лисиці й Котові:

— Ходімо!

І вони рушили. Мандрували півдня й дісталися міста, що мало назву Дурисвітія. Коли вони ввійшли до міста, Піноккіо побачив на вулиці безліч облізлих голодних собак, стрижених овець, що тремтіли від холоду, курей і півнів без гребінців і сережок, які випрошували кукурудзяні зернятка (гребінці й сережки вони програли в карти); великих метеликів, що не могли літати, бо продали свої барвисті крильця; павичів, позбавлених хвостів і ладних од сорому провалитися крізь землю, і фазанів, які тихо і соромливо дріботіли туди-сюди й оплакували своє блискуче золоте пір’я, закладене в ломбарді.

Повз цих жебраків раз у раз проїздили панські карети, в яких сиділи або Лисиця, або Сорока-злодійка, або якийсь хижий птах.

— А де Чарівне Поле? — запитав Піноккіо.

— За кілька кроків звідси.

Вони минули місто і зупинилися на безлюдному полі біля міської брами. Загалом, поле нічим не відрізнялося від усіх інших.

— Ми на місці, — сказала Лисиця. — Тепер присядь, викопай руками маленьку ямку і поклади туди свої золоті монети.

Піноккіо зробив, як йому веліли: він вирив ямку, поклав туди свої чотири монети і присипав жменею землі.

— А тепер, — продовжувала Лисиця, — іди до канави, зачерпни відро води і полий засіяну землю.

Піноккіо пішов до канави. За браком відра зняв черевика, зачерпнув води і вилив її на те місце, де закопав монети.

Потім запитав:

— Що мені ще потрібно зробити?

— Нічого, — відповіла Лисиця, — можеш іти. За двадцять хвилин повертайся сюди — тоді й знайдеш деревце з монетами.

Бідолашний Дерев’яний Хлопчик не тямився з радості, повсякчас дякував Лисиці й Котові та пообіцяв, що піднесе їм чудовий подарунок.

— Нам не потрібні подарунки, — заперечили обидва пройдисвіти. — З нас досить і того, що ми тобі показали короткий шлях до збагачення, і це нас неймовірно тішить.

Потім вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю і пішли собі геть.

Розділ 19

Піноккіо позбавляється своїх золотих монет і за це одержує чотири місяці в'язниці

Повернувшись до міста, Дерев’яний Хлопчик став очікувати, коли нарешті сплинуть ці довгі двадцять хвилин. І вирішивши, що вже час, притьмом побіг на Чарівне Поле.

Він дуже квапився, його серце лунко калатало: так-так-так-так, немов настінний годинник, що дуже поспішає. Він міркував: «А якщо з гілок я зніму не тисячу, а дві тисячі монет? А якщо я зніму не дві тисячі, а п’ять тисяч? А якщо я зніму не п’ять тисяч, а сто тисяч? Ох, яким поважним синьйором тоді я стану! Я зможу звести прекрасний палац, мати стайню з тисячею дерев’яних коників, льох із жовтим і червоним лікером, де на полицях стоятимуть лише зацукровані фрукти, торти, коржики, мигдалеві пиріжки та вершкові вафлі».

Із такими солодкими, аж нудотливими мріями, Піноккіо примчав до поля і зупинився, щоб подивитися, де воно, це дерево, гілки якого обвішані монетами, але… нічого не побачив. Він наблизився ще на сто кроків. Нічого. Він пішов по полю і нарешті опинився біля тієї ямки, куди закопав свої цехіни. Нічого. Він геть забув пристойні манери, про які пишуть у книжках, витяг руку з кишені й почухав потилицю.

Тієї миті до його вух долинув гучний сміх, і озирнувшись, він побачив великого папугу, що чистив своє ріденьке пір’я.

— Чого ти смієшся? — сердито запитав Піноккіо.

— Коли я чистив своє пір’я, то лоскотав себе під крилом, а я, знаєш, до смерті боюся лоскоту, через те й сміюся.

Дерев’яний Хлопчик нічого не відповів на те, пішов до канави, набрав черевика води і вилив її на землю в тому місці, де були закопані золоті монети.

І тут він знову почув сміх — уже не просто сміх, а регіт.

— Чи можу я нарешті дізнатися, — крикнув розлючений