Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Це була, слід визнати, чудова пропозиція, коли б її зробили людині, що не має власної плантації, яку треба доглядати, в яку вкладено багато грошей і яка з часом обіцяла стати дуже прибутковою. Але для мене, власника такої плантації, кому слід було тільки ще років три-чоти-ри продовжувати розпочате, одержавши з Англії решту своїх грошей, — разом з цим невеличким додатком мій капітал становив би тисячі чотири фунтів стерлінгів і зростав би й далі, — для мене навіть думати про таку подорож було нечуваним безглуздям.

Однак мені судилося бути винуватцем власної загибелі. Як і тоді, коли я не мав сили подолати своїх бродяжницьких нахилів і не послухався добрих порад батька, так і тепер я не міг опиратись зробленій мені пропозиції. Коротше кажучи, я відповів плантаторам, що охоче поїду, коли на час моєї відсутності вони візьмуться доглядати моє майно і розпорядяться з ним за моїми вказівками, якщо я не повернуся. Вони урочисто пообіцяли мені все це виконати, скріпивши пашу угоду письмовим зобов’язанням. Я ж склав формальний заповіт на випадок моєї смерті: єною плантацію та рухоме майно я відписав португальському капітанові, який врятував моє життя, але зробив застереження, щоб половину мого капіталу він відіслав до Англії.

Одно слово, я вжив усіх заходів, щоб зберегти своє рухоме майно й підтримати порядок на плантації. Коли б я виявив хоч частку такої мудрої обачності щодо себе, коли б я так само тверезо судив про те. що повинен і чого не повинен робити, то, певне, не кинув би цього вдало розпочатого діла, не знехтував би такими великими надіями на успіх і не пустився б у море з його повсякчасними небезпеками, не кажучи вже про те, що в мене були особливі підстави сподіватись усякого лиха від майбутньої подорожі.

Але мене квапили, і я сліпо скорився велінням своєї фантазії, а не голосу розуму. Отже, корабель було споряджено, навантажено відповідними товарами, і все влаштовано за взаємною угодою учасників експедиції. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я ступив на корабель. Саме того дня, як і вісім років тому, коли я втік від батька та матері в Гулль, — того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.

Наше судно мало щось із сто двадцять тонн місткості: на ньому було шість гармат і чотирнадцять чоловік екіпажу, не рахуючи капітана, юнги та мене. Важкого вантажу у нас не було, і весь він складався з різних дрібних виробів, які звичайно вживають для торгівлі з неграми: із намиста, шматочків скла, черепашок, дзеркалець, ножів, ножиць, сокир тощо.

Того самого дня, коли я ступив на корабель, ми знялися з якоря й попливли на північ вздовж побережжя Бразілії, розраховуючи повернути до африканського берега, коли досягнемо десятого або дванадцятого градуса північної широти: такий був тоді звичайний курс кораблів. Весь час, поки ми держались наших берегів, до самого мису Святого Августина{33}, стояла гарна погода, тільки було дуже жарко. Від мису Святого Августина ми повернули у відкрите море і скоро згубили землю з очей. Ми йшли приблизно на острів Фернандо ді Норонья{34}, тобто на північно-північний схід, залишаючи цей острів з правого борту. На дванадцятий день ми перетнули екватор і, за нашими останніми спостереженнями, були вже під 7°22' північної широти, коли на нас несподівано налетів жорстокий шквал. То був справжній ураган. Він знявся на південному сході, потім повернув у протилежний бік і нарешті задув з північного сходу з такою страшною силою, що протягом дванадцяти днів ми тільки мчались за вітром і, пустившись напризволяще, пливли туди, куди нас гнала люта стихія. Нема чого й казати, що всі ці дванадцять днів я щохвилини чекав смерті, та й ніхто на кораблі не сподівався, що залишиться живим.

Та мучив нас не тільки жах перед бурею» один з наших матросів помер від тропічної пропасниці, а ще двох — матроса та юнгу — змило в море. На дванадцятий день шторм почав ущухати, і капітан проробив якомога точніші виміри. Виявилось, що ми перебуваємо приблизно під 11° північної широти, але нас віднесло на 22° на захід від мису Святого Августина. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани{35} чи північної частини Бразілії, за річкою Амазонкою, ближче до річки Оріноко{36}, відомішої в тих краях під назвою Великої ріки. Капітан порадився зі мною, куди тримати курс. Оскільки судно дало течу й навряд чи було придатне для далекого плавання, він вважав, що найкраще повернути назад, до берегів Бразілії.

Але я рішуче заперечив. Кінець кінцем, вивчивши карти берегів Америки, ми побачили, що аж до Караїбських островів нам не трапиться жодної заселеної країни, де можна було б знайти допомогу, і тому вирішили йти на Барбадос{37}, до якого, за нашими розрахунками, можна було добратись за два тижні, бо нам довелося б трохи збочити, щоб не потрапити в течію Мексіканської затоки. Отже, до берегів Африки ми пливти не могли, бо корабель треба було лагодити, а екіпаж — поповнити.

Тому ми змінили курс і стали тримати на північно-західний захід, маючи на думці добратись до якогось із островів, що належали Англії, і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли 12°18' північної широти, налетів другий шторм; він так само, як і перший, навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що якби ми навіть не загинули від розбурханої стихії, то однаково нас би з’їли людожери, бо вернутись на батьківщину пе було надії.

Якось уранці, коли ми отак бідували, — вітер усе ще не вщухав, — один з матросів вигукнув: «Земля!» — але не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Тієї ж миті вода від раптової зупинки ринула на палубу з такою силою, що ми вже вважали себе пропащими: прожогом кинулись ми вниз до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.

Той, хто ніколи не бував у такому становищі, навряд чи