Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю вартости свому народови! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодня ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчину! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині до віку!”[86]

У братську могилу на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було опущено 17 трун (лише на одиницю відрізняється це число від вищенаведеного поіменного переліку жертв С.Збаразьким. Можливо, тут не було тіла сотника А.Омельченка, який одержав смертельне поранення під час бою 16 січня і був відразу відправлений до Києва, однак по дорозі помер. Вочевидь, він був похоронений не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали в Аскольдовій могилі). Газети вміщували траурні промови й статті Л.Старицької-Черняхівської, С.Єфремова, В.Дурдуківського, інших відомих діячів українства.

Павло Тичина присвятив загиблим вірш „Пам’яти тридцяти” (назване число тут пояснити непросто, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол):

„На Аскольдовій Могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій Могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих, —

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх”[87].

Тодішня преса широко висвітлювала перепоховання героїв: „Похорон жертв боротьби за волю України” — „Народна Воля”, „Два похорони” („Боротьба”), Всеволод Чаговець, „Pro patria mori” („Киевская мысль”). Серед іншого траплялися й прикрі для влади висловлювання. Так лікар С.Коломійцев у кореспонденції „На пам’ятник жертвам у Крутах” відзначав: „Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним „до зубів” большевикам-росіянам… Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього[88].

Там же було надруковано і теплий відгук спомин члена ЦК УПСФ С.Єфремова про Володимира Шульгина, якого вчений-ерудит знав з дитинства і шанував високі обдарування юного патріота. Партійний і державний діяч також не втримався, щоб не висловити гнівного осуду на адресу влади, яка покликала для своєї оборони молодих романтиків, ідеалістів. „І от тут починається страшна трагедія таких душ, як Шульгинова, — відзначає С.Єфремов. — На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали… Але я уявляю собі, що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним, перед невблаганним диким ворогом, і може з убійчою свідомістю, що чиста жертва їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, „жертв искупительных просит” — з цим треба миритись, Але не можна миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами наложила під Крутами”[89].

Однак загальний настрій, у тому числі й родичів загиблих, визначено змістився у бік вдячності владі, яка виказала до загиблих такі підкреслені почесті на найвищому державницькому рівні і взяла зобов’язання надалі ще більше вшанувати молодих героїв (інших бо й взагалі не було). Навіть опосередкована причетність до загальновизнаного національного подвигу робила незручною подальшу публічну вимогу сатисфакції щодо влади. Всупереч достатньо поширеним твердженням, ніби М.Грушевський-політик значно поступається М.Грушевському-науковцю, запропоноване Головою Центральної Ради рішення, переконливо свідчить про інше: здатність тримати руку на пульсі суспільних настроїв і ефективно, тонко впливати на них.

С. Петлюра, який у березні 1918 р. жодним словом не обмовився про події під Крутами (причини зрозумілі — остерігався нагадати про свою роль й викликати на себе до часу безіменний вогонь критичних стріл) і саме тоді відсунутий на другорядні військово-політичні позиції, уже після поразки Української революції також не раз покликався до героїчного подвижництва юнаків. Так, у публіцистичній праці про патріотизм він у притаманній йому патетичній манері уособив високе національне почуття у приклад, що дедалі набував самодостатності.

„Коли вимовляю це слово, — писав про патріотизм колишній військовий провідник, — в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.

Страшні й величні картини!..

„Нас мало, але дух наш і єдність із криці”, — чую з уст молодого сина України, що сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.

„Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!” — в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах…

„Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України” — казали инші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини…

Коли ж, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу смерти за добробути Вітчизни?

Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..

Нема!..

А вони такі необхідні…

І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв.

Чи заливає краска наше лице, коли розуміємо, що ми негідні були апостолами прекрасних заповітів наших найкращих? Чи може вона розмилася в гущі підлої прірви. котру ми одідичили й котрою напоєне таке часом гидке наше минуле?.. Чи може благородна кров великих українців вже змішалась з кров’ю безчесних дегенератів?

Коли так, то пробі!!!

Рятуймо бодай каплі благородної крови в нашому тілі, аби вона не опоганила, не здегенерувала цілого нашого покоління”[90].

Не вдаючись до низки умовиводів, до яких саме собою настійно спонуках написане С.Петлюрою, гадається, в контексті вищезазначеного понад інше варто не пройти повз ремінісценцію особистісного забарвлення. Зовсім не байдужий до „суда історії” (самозахисне запевнення, що він його не боїться — безперечна нещирість, оскільки не може бути політика, індивідума взагалі, який би почувався в згаданому сенсі апріорі впевнено), один з провідних діячів Української революції, вочевидь, знайшов форму каяття, що її чисто по-людському, по-християнському можна прийняти й зрозуміти.