Читати книгу - "Пробуджена Енея"

характер, зміст, механізми творення етнічних цінностей, етнічного життя в усьому розмаїтті й багатстві форм цього складного суспільно-історичного процесу. Якщо “етнічне відродження” чи “етнічний ренесанс” швидше нагадують злет після кризи, занепаду тощо, то етнічне відновлення – це те, як функціонує етнічний організм, як він оновлюється, за рахунок чого існує. Отже, термін “етнічне відновлення” семантично ближчий до еволюційних, поступових, а не революційних, стресових змін [291. 47].

Я ввожу новий на сьогодні термін етнорелігійний ренесанс на позначення явищ повернення до етнічних релігійних традицій (автохтонного язичництва) у широкому розумінні, оскільки відродження етнорелігій нині не є чимось винятковим, але спостерігається у багатьох країнах Європи і світу. І хоча ці процеси перебувають ще лише в зародковому стані, вони мають тенденцію до розширення сфери, зростання кількості адептів, прихильників і симпатиків, поглиблення богознавчих (теологічних) засад, удосконалення культової практики, що вже отримує науково-філософське осмислення в усьому світі. Таким чином, етнорелігійний ренесанс можемо вважати закономірністю в загальноєвропейському етнокультурному процесі.

І. 3. Природність і штучність релігії

як сутнісна характеристика і класифікаційний критерій

Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в епоху верхнього палеоліту (40–50 тис. років тому) [343. 8]. Оскільки релігії формувалися природним шляхом, то вже на самих початках свого існування вони мали виразно етнічне (родове, плем’яне) і суто географічне походження (місцеві, автохтонні вірування).

Проблеми класифікації релігій тісно пов’язані з поняттями етнічного та понадетнічного (позаетнічного). Хоча саме такій класифікації в наукових працях приділяється чи не найменше уваги. Релігії іноді поділяють за кількістю Богів на багатобожні й однобожні, хоча така класифікація не враховує сутнісної різниці в богорозуміннях. Окрім того, досі типовим залишається неправомірний поділ на “вищі” (однобожні) і “нижчі” (багатобожні) релігії [160. 6, 11]. Така класифікація не тільки не може бути визнана науковою, вона свідчить про тенденційний підхід до вивчення одного з головних духовно-культурних феноменів. Судити про релігію давноминулого часу з точки зору сучасності, тим більше, користуючись стереотипними мірками лінійного “прогресу” людства, – невдячна справа, та й навряд чи можна певно пізнати її глибину.

Деякі з релігієзнавців виділяють цілий ряд різних передполітеїстичних (протополітеїстичних) форм релігії: анімізм [445], тотемізм [160], полідоксія [253. 329], прототеїзм [253. 329], “чуттєво-надчуттєві форми вірувань” [252]. Всі ці терміни мають більше, чи менше право на існування, але навряд чи можуть претендувати на те, щоб стати критеріями класифікації релігій, адже вони часто поєднуються в різних за походженням, змістом і формою релігіях, і не відображають тих суттєвих рис і ознак, які могли б стати основою класифікації. Характерно, що не всіма релігієзнавцями визнається наявність “нетеїстичних форм” релігії, наприклад, Е. Тайлор заперечує “безбожественні релігії” [445]. Я цілком поділяю цю думку.

Слабким аргументом Д. Фрезера, який заперечив теорію Е. Тайлора, є глобалістичне (стереотипно хибне) уявлення про “надприродність” Бога. Він спробував показати велику кількість вірувань і обрядів, ніби-то незалежних від релігійних уявлень про духовні сили. Так, магічні обряди давніх племен він пояснює переконанням людини, що вона сама своїми діями може впливати на природу, а теїстичні релігійні уявлення зводить лише до віри в посередника між людиною і природою, тобто “надприродні” сили [492].

Твердження про магію (як “нетеїстичну” форму) і релігію (як “теїстичну” форму) побудоване на піску, оскільки хибним є сам критерій поділу на “природні” і “надприродні” сили. Саме завдяки розумінню природи як цілого і себе як частини цього цілого (божественного) світу давало змогу людині, як за давніх часів, так і донині, шляхом магічних (вони ж водночас і релігійні) дій (обрядів, медитацій) здійснювати свій зв’язок з Богом-Богами. Такий зв’язок досягається завдяки духовному зусиллю (ототожненням себе із Всесвітом) і реальною спроможністю вирішити проблеми, які, тільки на перший погляд, лежать поза межами власне людських можливостей.

Тому дефініцію про “надприродність” Бога як головну ознаку теїстичних вірувань ми вважаємо нелогічною і безпідставною, як і сам поділ на “теїстичні” і “нетеїстичні” форми релігії.

Що ж стосується поняття “надприродності” Бога, то воно витоково притаманне лише трьом аврамічним релігіям – юдаїзму, християнству й ісламу. В інших релігіях, якщо і знаходимо окремі риси “надприродності” Бога, то вони виявляються запозиченими в ході негативних етнічних контактів з носіями цих релігій. В цьому можна погодитися з Ф. Ніцше: “християнство, до чого б не доторкнулося, все зіпсувало”.

Автори посібника “Географія релігій” пропонують свій суто географічний поділ релігій, який аж ніяк не відображає якісних особливостей релігій: світові, регіональні, локальні, місцеві [343. 27]. З них до етнічних наближені локальні та місцеві, а світові та регіональні мають переважно надетнічні риси.

Добре, що сьогодні українське релігієзнавство потроху намагається вирватися із заскорузлих, нав’язаних марксистською ідеологією, парадигм. Уже в першому в Україні виданні “Релігієзнавчого словника” А. М. Колодний розглядає релігію як “духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ... надприродне виступає не більш як ідея, тобто щось абстраговане від світу. Відтак заперечується реальна наявність у світі як людей, так і всього Всесвіту якогось Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить за світом явищ, утримує світовий процес, пов’язує всі його ланки й відкривається кожному через якесь внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного” (курсив –Г. Л.) [378. 279]. Далі зроблено висновок, що “вироблення релігієзнавчої мови – актуальна проблема сьогодення. Адже саме це дасть можливість вийти за межі звуженого підходу до витлумачення суті релігії лише як віри в надприродне” [378. 279].

Для своєї класифікації я буду користуватися термінами: політеїзм, генотеїзм і монотеїзм, які поясню під кутом зору традиційної релігії, уникаючи нав’язаних глобальних стереотипів. Окрім того, моя методологічна парадигма має інший напрямок, альтернативний схемі “лінійного прогресу” – це хвилеподібний або циклічний розвиток культурних явищ, в тому числі й релігії. При цьому період найвищого розквіту тієї чи іншої релігії розглядатиметься як основа (ядро, найбільша концентрація) явища. Чим далі від ядра (в часі та в просторі), тим менша притягальна сила ядра і тим більша сила відцентрової “хвилі”. Таким чином, усяке культурне явище, що досягло свого апогею, має тенденцію до поступового занепаду.

Саме ослаблення традиційних природних релігій дало змогу штучним релігійним новотворам запанувати в світі. Однак, штучні релігії мають деякі властивості, що й природні – їхнє існування також обмежене у часі і просторі. Нині, попри видимі зовнішні успіхи, християнство переживає глибоку світоглядно-теологічну і морально-етичну кризу. За законом циклічності, натомість повертаються добре забуті і заново відновлені старі релігії з політеїстичними пантеонами.

1. Політеїзм (від грецького polis – багато, Теоs – Бог, дослівно “храм усім Богам”) – релігійна система, яка не обов’язково означає якусь