Читати книгу - "Акупунктура міста"

Утім, погляньте, це ж так просто. Якщо ви хочете допомогти довкіллю, то бодай не оцінюйте ситуацію з погляду важкохворого пацієнта. Почніть із двох дуже простих речей: розділіть сміття на органічні відходи і відходи вторинної переробки і менше користуйтесь автомобілем. Так ви зекономите енергію, збережете більше дерев і посприяєте, щоб ваша країна стала менш залежною від інших. Дотримуйтеся такого принципу: більше зберігаю, менше витрачаю.

Тому я пропоную створити екологічний годинник для кожного будинку. Це так званий годинник-маркувальник, що реєструватиме пропорції витраченого вами і збереженого. Якщо коефіцієнт більший за одиницю, то ви — проти свого ближнього, проти довкілля, бо витрачаєте більше, ніж зберігаєте. Якщо ж ви нічого не економите — ви безвідповідальна особа, показник екогодинника весь час це реєструватиме, виводячи ваш особистий так званий індекс безвідповідальності.

І якщо ваш екогодинник зафіксує показник безвідповідальності, вас негайно буде покарано. Ви назавжди втратите право просторікувати про довкілля з друзями в барі, а також не зможете більше стати президентом НДО.

Садити рослини — теж хороший вияв акупунктури. Міста, де немає визначних пам’яток, стають значно привабливіші, коли в них багато дерев. Зрештою, у багатьох містах вдалося досягти єдності лише завдяки інтенсивному садінню рослин.

У Шанхаї, наприклад, кожних чотири метри, вздовж будь-якої вулички росте дерево. Крім прекрасного краєвиду і рятівної тіні, дерева є важливими опорами для бамбукових структур до сушіння одягу. Такі собі опудала з манаття й бамбуку.

Чи можна було б собі уявити узбережжя Ріо без дерев уздовж бічних вуличок? Дерево — це акупунктура, що полегшує дискомфорт через відсутність тіні, життя, кольору та світла.

У Курітібі посадили мільйон дерев за менш ніж два десятиліття. Така традиція стала виявом справжньої міської доброти. Влада міста звернулась по підтримку до населення, щоб люди забезпечили зрошення всіх цих маленьких саджанців. Мерія розпочала кампанію «З нас тінь — із вас свіжа вода».

Через відсутність дерев та рослин спальні райони в багатьох містах якісь одноманітні й навіть безживні. Під час виконання житлових програм, що містили диверсифікацію через суміш різних рівнів прибутку, влада Курітіби, крім ініціативи садити на вулицях дерева, закликала кожного мешканця обрати плодове дерево для свого саду.

Планування вулиць унеможливлювало вирубування дерев, а прокладені дороги оминали їх. Також, на щастя, минулася манія випалювати землю на місцях житлових забудов.

Як казав Алоісіу Маґальяес: «Історія — це як постріл із рогатки. Що глибше та дужче натягнеш, то далі поцілиш».

Самоідентифікація, самооцінка, відчуття належності — все це є опорними точками людини в місті.

Ніколи не втомлюся згадувати, що на моїй вулиці було все. Я виходив надвір і звіряв час із годинником на залізничній станції. Гудок фабрики, що була поруч із моїм будинком, теж повідомляв мені, котра година. Чи взяти, скажімо, пахощі в кафе залізничників, де після довгої ночі читання чи навчання я любив смакувати ранкову каву. Там, на привокзальній площі, пам’ятаю, стояв великий брезентовий літак, що часто слугував фотографам за інтер’єрне тло для дитячих фотографій.

Тютюновий запах крамниці, де я купував комікси, дзвін трамвайних колій, навіть нині я можу імітувати цей звук прибуття трамвая на зупинку. Пам’ятаю запах відполірованих меблів із магазину навпроти, скрегіт праски швейного ательє неподалік, шурхіт газетних телетайпів навпроти чи квитків на циркові вистави поблизу. Шикарний готель, будівля мерії, оркестр клубу Курітіби.

Може, це й скидається на ностальгію, але ті спогади нікуди не зникають. А якщо їх немає? З’являться? Ні, будуть лише пошуки їх. Якісь спогади витіснять один момент і замінять на інший. Чи потрібна акупунктура пам’яті?

Місто Сан-Франциско вдалося до такої акупунктури, розповідаючи історії місць, описаних у книжках Дашилла Гамметта чи зображених у фільмах Гамфрі Боґарта. Це так звана пам’ять фантастики.

Також відзначилось і Ріо-де-Жанейро історією босанови. Там виникло шоу — у Беку-дас-Гаррафас[6], на вулиці Нашсіменту Сілва.

За всіх часів та епох були митці, здатні оспівати чи розповісти про будь-який момент чи місце. Ці надбання передаються прийдешнім поколінням, збагачуючи та доповнюючи місце чи подію сучасними для них історіями.

Наприклад, у місті Сан-Хуан, що в Пуерто-Рико, місце, де вперше приготували пінаколаду, позначено меморіальною табличкою. У Гемінґвеєвому Парижі «Рітц» завжди буде такий же важливий, як і решта міських пам’яток.

По площі ви прошкуєте, в парку ж — губитеся. На площі ви зачаровуєтесь тим, що бачите навколо; в парку — тим, що побачите, пройшовши трохи далі.

Але не все так просто. Площі та парки, вони як картини: багато залежить і від рами теж. Важливо знайти відповідну.

Іще складніше із паспарту. Деякі площі потребують маленької рамки, зате великого паспарту.

А деякі парки розростаються всім містом, не маючи ні рами, ні паспарту. Яке ж влучне порівняння.

Площа повинна мати входи. Площі відкриті для всіх, але завдяки отим усіляким псевдовходам здаються, ніби їх створено саме для вас.

Вони маленькі, але можуть належати мільйонам, а іноді вони величезні, проте виникає враження, що не належать нікому.