Читати книгу - "Останній із небесних піратів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А що, коли він так і не з’явиться?
Запхнувши до заплечника рештки вбогого збіжжя та затягнувши зав’язку, Рук сумно зітхнув. І тут з кінця довгої вузької кімнати долинув якийсь шум, розчахнулися двері. Рук умить обернувся.
— Феліксе! — вигукнув він, коли на порозі забовваніла якась постать. — Нарешті! А я вже думав…
І замовк. То був зовсім не Фелікс.
— Ворушися, Руку! — нетерпляче кинув Стоб Луммус. — Ти ще й досі не зібрався?
— Ми на тебе вже цілу вічність чекаємо! — дорікнула й Маґда Берлікс, зшиливши губи. — Ще ж треба стільки всього зробити перед дорогою.
Рук остаточно зашморгнув заплечника і закинув його за плече. І враз помітив щось блискуче — воно лежало на гамаку під заплечником. Рук охнув. То був Феліксів обрядовий меч.
— Дякую тобі, Феліксе! — прошепотів він, припоясавши меча і вибігаючи зі спальні за товаришами. — І хай тобі щастить, хоч би де ти був.
Розділ четвертий
Велика дорога Багнищем
День хилився вже до вечора, коли троє юних Бібліотекарських Лицарів нарешті покінчили з усіма приготуваннями. Ще б пак: кожному треба було вбратися в якийсь особливий костюм! Маґді Берлікс дістався довгий плащ, який спадав їй до п’ят, обчіпляний згорточками яскравого краму, а також в’язочками великих і маленьких блискучих шпильок та наперстків.
— Найкращі шовки з майстерень Нижнього міста! — усміхнулася вона, крутнувшись, щоб побачити себе у дзеркалі. — Задовольнять вибагливий смак кожної поважної сорокухи! Погляньте, пані! Чи не зацікавлять вас двадцять клубочків оцієї прегарної павучої шовковини?
Рук усміхнувся, але їхній товариш Стоб Луммус відвернувся.
— Як опинишся, Маґдо, на Великій дорозі Багнищем, в оточенні сорокушачої сторожі, там буде не до сміху, — гостро зауважив він. Стоб нацупив собі на голову високого, гостроверхого капелюха торгівця деревом, а на камізельку з багатьма кишенями, напханими зразками матеріалів, нап’яв добряче погризену міллю тілдерову куртку. — А ти, — повернувся він до Рука з неприхованою зневагою в темно-карих очах та закопиленою верхньою губою, — ти б краще не під’юджував її, бібліотекарський учню!
Рук, весь спаленівши, відвернувсь і завовтузився зі своїм причандаллям.
— Та ти просто природжений гостривник ножів! — глузливо засміявся Стоб. — Це у вас, либонь, родинне ремесло.
Рук не попався на гачок. Як часто Фелікс казав йому: «Ти рівня будь-кому і кращий за більшість своїх колег!» Добрий старий Фелікс!
Рук зітхнув, згадавши свого давнього друга. Скільки разів за оті всі проминулі роки Фелікс заступався за нього перед пихатими викладачами та нахабними підмайстрами — адже розбишаки траплялися у всіх подобах і на всіх рівнях.
— Готові? — пролунало чиєсь запитання. То з’явився Професор Темрявознавства. Вигляд у нього був напружений і стомлений. — Ось ваші папери. Ти, Стобе, — торгівець деревом із Ливарної галявини. Ти, Маґдо, — крамарка, несеш зразки шовків до Східного сідала. А ти, хлопче мій, — звернувся професор до Рука, кладучи долоню йому на плече, — ти вбогий гостривник ножів і біляр. Зараз тихенько виходьте на поверхню. і придивляйтеся, на чиїх грудях пишається амулет із дуба-кривавника. Ті, хто носить такі обереги, — друзі Бібліотекарським Лицарям, вони будуть вам за провідників та оборонців. Першого свого провідника здибаєте біля застави Великої дороги Багнищем. Хай Небо окрилить ваші ноги, а Земля оборонить вас!
Стоб ступив крок уперед.
— Ні! — зупинив його професор. — Руку, ти поведеш усіх. Ти ж бо знаєш тунелі, як ніхто.
Стоб бликнув на Рука лихим оком.
— Нам сюди, — звернувся Рук до товаришів трохи згодом, ведучи їх лабіринтом до підземних каналізаційних розгалужень. Він хотів вийти до труби для скидання повеневих вод у бон-доки — під час злив вона скидала зайвину просто у Крайріку. Щоправда, труба та виходила на поверхню трохи задалеко від митних воріт Великої дороги Багнищем, але її затуляли від сторонніх очей навислі вгорі причали, а отже, Професор Темрявознавства вважав її за найбезпечнішу.
Одне по одному троє товаришів вийшли в похмуре сутінкове напівсвітло і вздріли призахідне сонце. Повітря виявилося для Рука незвично холодним. Він вдихав його на повні груди і не міг надихатися. Проти затхлої духоти каналізаційних труб, що лишилися позаду, воно було напрочуд свіже та приємне — навіть тут, на заболоченому березі млявої річки.
Праворуч від них стримів високий стовп. Прибита до нього шматина тріпотіла на дедалі свіжішому вітрі.
— Гляньте на оце, — пробуркотів Рук.
— Гадаю, це стовп оголошень, — насупившись, пояснив Стоб. — Десь я читав про них. Ще поки Світокрай не спіткала кам’яна хвороба, капітани небесних кораблів повідомляли пасажирів про вільні місця…
— Я не про це, — урвав Рук і махнув рукою на величезне сонце збоку від стовпа, темно-багряне і мерехтливе. — Я про сонце, — пробурмотів він у захваті. — Я ж так давно…
— Неймовірно, правда? — вигукнула Маґда, труснувши головою. Вона й сама з роззявленим ротом споглядала небачене видовище. — Себто я й знала весь час, що нагорі над нами світить сонце, але побачити його на власні очі… відчути його…
— Але ви не повинні дивитися на нього прямо, — сухо урвав Стоб. — Ніколи, навіть увечері. Я читав, що воно може осліпити, якщо надто довго витріщатися на нього, навіть коли воно так низько на небосхилі.
— А які барви на хмарах! — святобливо прошепотів Рук. — Як вони яріють! Яка краса…
— Мої взірці павучої шовковини проти них сірятина, — підхопила Маґда, кивнувши головою.
— Які нісенітниці! — обурився Стоб. — Вечірні заграви — це просто часточки пилу в горішньому небі.
— Також десь вичитав? — ущипливо запитала Маґда.
— Якщо хочете знати, — кивнув головою Стоб, — то я з найшов це в трактаті одного стародавнього небознавця. — Тут він учув Маґдине досадливе зітхання і затнувся. — Пора вже в дорогу, — нагадав він і рвонув уперед, не озираючись на двох супутців.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній із небесних піратів», після закриття браузера.