Читати книгу - "Останній із небесних піратів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За ним рушила й Маґда.
— Не відставай, Руку! — лагідно кинула дівчина через плече. — Ми не повинні розлазитися хто куди.
— Іду! — озвався Рук, насилу відриваючись від сліпучої дивовижі вечорового неба.
Усі його чуття були розпалені до краю, достоту жахтіли. Він ступав слідом за двома товаришами: спочатку по підгнилих дерев’яних східцях нагору, до набережжя, потім по кривулястій алеї на центральну вулицю, яка вела просто до брами Великої дороги Багнищем, — і весь час мав боротися з навалою видовищ, звуків, запахів, а також напівзабутих далеких споминів, що так і просилися: «Пригадай!» Пестлива прохолода вечорового повітря, нагнаного з відкритого неба… Мерехтливе жевріння перших зірок… Дух смаженого м’ясива та дивоглядних приправ від сяк-так склепаних рундуків, повз які вони проходили… Покрикування гоблінів на забарних перехожих нетряків, рипіння возів з деревиною та гупання чобіт по бруківці… Ще тільки завидніли масивні, освітлені лампами вежі застави Великої дороги Багнищем, а Стоб, Маґда і Рук уже опинилися посеред великої, дедалі густішої юрби, що плинула двома потоками: один до помпезного входу на дорогу, другий — від нього.
— Завізно тут цього вечора, правда, Мазе? — пролунав позад них чийсь голос.
— Що, що? Повтори, — відповів інший.
— Та кажу: завізно тут цього вечора.
— Ох, же ж ти, Сісале, й базікало!
Рук озирнувся і побачив двох сміхотливих міських гномів, що квапилися обійти трьох подорожніх; кожен ніс на лівій руці купу костюмів, мантій та сурдутів на плічках. Ліворуч від них якийсь дрібногоблін їхав верхи на зубощирові-скрадайлу, що тяг низького возика з ящиками, на яких красувалися наліпки: «НАЙКРАЩІ ОЛИВ’ЯНІ НОЖОВІ ВИРОБИ». За ним якийсь троль-тягайло покрикував старшинським басом на шістьох нетряків, які цуприкували, заточуючись, важкеленний і довжелезний сувій червоно-багряної декоративної тканини. А ще далі йшов гурт майстровитих гоблінів, несучи над головами піддони з блискучими карафами, чашами та урнами.
Ніхто не звертав жодної уваги на насурмоненого торгівця деревом, юну продавчиню шовків та вбогого гостривника ножів, який мало не наступав першим двом на п’яти. Те, що Рук став часточкою, краплинкою цього всього бурхливого потоку, просто таки приголомшувало його! Але заразом і збіса звеселяло. Купці, перекупники з усіх куточків Нижнього міста стікалися до Великої дороги Багнищем. Бо, хоч якась частина напівважкої промисловості змістилася до Ливарної галявини, де стільки дешевого дров’яного палива, переважну більшість товарів ще й досі виробляли стародавні майстерні та фабрики Нижнього міста. По той бік Великої дороги, на Східному сідалі, вони продавали чи обмінювали свої товари.
— Ану, побережіть свої спини! — проревів чийсь грубий голос десь чи не від самих воріт. — Проїжджаємо!
Рук побачив, як попереду розступилися юрби, даючи дорогу возові у волорожачому запрязі. Віз був довгий і плаский, а за ним котилися ще два. На передках усіх трьох сиділо по двоє спілчан, а за машталірів були темнолиці плескатоголові гобліни; ці візники тримали у лівій руці віжки, а правиця виляскувала батогом. Рук витяг шию, щоб розгледіти, який же вантаж везуть вони під нап’ятою просмоленою парусиною. Напевне, якусь сировину, адже всі нижньомістові вироби, від браслетів до цегли, виготовлялося з привізних матеріалів.
— Дерево везуть, — почув Рук зверхницький, трохи пихатий голос Стоба, який надумав просвітити Маґду. — Знати, залізне. — Відтак Стоб додав: — Безперечно, везуть до Санктафракського лісу. Чисте божевілля, якщо хочеш знати мою думку, але ж, — прошепотів він наостанок, — така воля Сторожів Ночі.
— Тсс! — тихо застерегла Маґда і видихнула: — Скрізь повно вивідачів!
Очі Стобові прищулилися. Хоч він і знав, що дівчина має слушність, але вислуховувати чиїсь зауваження йому аж ніяк не подобалося. Тож коли мимо прогуркотів і третій вантаж залізного дерева, а розділена возами юрба знов злилася водно, Стоб щодуху рвонув уперед, вимагаючи, щоб Маґда з Руком не відставали.
Маґда озирнулася на Рука, закотивши очі й по-змовницькому осміхаючись. Рук придав ходи в ноги, щоб порівнятися з нею.
— Тамті сторожі, — прошепотів він. — Як ти гадаєш, вони знають, у якій ми справі?
— Не здивуюсь, якщо й знають, — знизала плечима дівчина. — Але знати — це зовсім не те, що знайти, — додала вона сердито.
— А як Найвищий Академік? — поцікавився Рук. — Подейкують, він тримає ціле військо найманців-гоблінів, і ті нишпорять день і ніч, аби тільки вполювати котрогось Бібліотекарського Лицаря.
— Найвищий Академік, Вокс Верлікс, схожий на отой великий бурдюк дубового вина. Ха-ха! Його час скінчився. — Маґда зневажливо труснула головою і додала, помовчавши: — Звісно, ти знаєш, що саме він відповідальний за оте. — І показала вперед на сильветки високих веж Великої дороги Багнищем.
— Він вибудував оте? — роззявив рота з подиву Рук.
— О, так, — кивнула головою Маґда. — Після того, як кам’яна хвороба поклала край небесній торгівлі, він задумав Велику дорогу Багнищем і наглядав за її спорудженням, аби ми, скромні крамарі з Нижнього міста, могли торгувати з Темнолісом. О, старий Вокс розумняка! Був принаймні колись. Та горе вийшло з надмірного розуму. Матінка Гнилодзьоба та Сестриці-Сорокухи наклали на дорогу свої лапи, а він нічим не міг цьому перешкодити.
— А його найманці-гобліни? — спитав Рук.
— Оті? Таж вони гірші за сорокух. Вокс набрав їх стерегти рабів, яких зігнав на будівництво Великої дороги, а гобліни, зрештою, зробили його своїм заручником, мовляв, хай платить їм викуп. І він мусить постійно від них відкуповуватися. А то вони візьмуть та й витурять його з отого казкового палацу — і він це знає. Гобліни та сорокухи уклали між собою спілку, щоб тримати у своїх руках торгівлю між Нижнім містом і Темнолісом, а Вокс Верлікс, званий ще Найвищим Академіком, тепер просто маріонетка в їхніх руках. Зрештою, не його нам слід остерігатися, — похмуро додала Маґда. — Справжня небезпека — це Сторожі Ночі.
Рук здригнувся і поправив мішок зі знаряддям за плечима. Раптом той видався йому страх важким. Маґда похитала головою.
— Саме Вокс Верлікс накреслив і Вежу ночі для Сторожів, — провадила вона. — Первісне її призначення — забрати силу в бурі, коли вона пролітатиме, і тією силою зцілити велику летючу скелю. — Вона зупинилася і глянула через плече. — Звідси ту вежу видно — не вежа, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній із небесних піратів», після закриття браузера.