Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну що ж, спробуємо. Тільки от вам моя умова: без мене в сторожку не рипатись, і нічого мені тут не перевертати.
— Ну що ви, дідусю, хіба ми не розуміємо? Без вас і близько не підійдемо!
І приятелі помчали атакувати Оникія Степановича.
СЛАВКА ГОСПОДАРЮЄ
Намір таємно, вночі спуститись у Вовчу криницю тимчасово відійшов на другий план: надто багато було клопоту з костюмами богатирів; крім того, саме в ці гарячі дні Славку обрали старостою гуртка юннатів, і роботи навалилось по саму зав'язку.
Новий староста насамперед ретельно оглянув відгороджений пофарбованою фанерою куток веранди, замислено постояв біля двох скляних банок з лупоокими жабами, торкнув пальцем зелену ящірку в коробці і рішуче почимчикував до вожатого.
— Вікторе Михайловичу, треба негайно піти в ліс!
— А ти ж учора бурчав, що ліс тобі й так добре відомий, і вимагав іти на річку, — здивувався вожатий. — От ми завтра й збираємось іти ловити рибу.
— Ні, — вперто хитнув головою Славка. — На річку потім, а завтра треба знову в ліс. Ось ходімте, я вам щось покажу!
Славка привів Віктора Михайловича на веранду за загородку.
— Хіба це живий куточок? — зневажливо показав він. — Жаби й ті з нудьги позасинали. Завтра нам треба зловити в лісі білку, зайця, їжака, лисичку… ну, і ще що-небудь таке.
— Вовка, наприклад! — засміявся вожатий, одверто милуючись Славчиною господарською хваткою.
— Вовків у нашому лісі немає, — з жалем відказав Славка. — А лисиці є. Так підемо завтра, Вікторе Михайловичу?
— Підемо. Це ти добре надумав, — справді, пора обладнати живий куточок.
До самого вечора гурток юннатів під неухильним Славчиним натиском виготовляв клітки, сачки, морилки, лещата для збору рослин… Славка на ділі довів, що недаремно йому виявили високе довір'я, обравши старостою.
Одноденний похід у ліс по експонати для живого куточка призначили на дев'яту годину ранку наступного дня.
СЛІДИ В БАЛОЧЦІ
Як же хороше навколо, подивись! Над будинком нашим віти заплелись. І стежинка золотиста, Вся від сонечка іскриста. По стежинці Пробіжись! Пробіжись! Пробіжись! Як же хороше навколо, подивись!..
Крилата похідна пісня, пружна хода міцних, засмаглих ніг, смачна, трохи задимлена каша на привалі, — що може бути принадніше від цього!
Але поезія походу мало влаштовувала практичного Славку. Оглянувши на денному привалі здобич, він невдоволено закрутив носом. Самі метелики та жуки! Ні зайця, ні лисиці й близько не бачили, лише раз глузливо зацокала над головою білка, та її та, майнувши рудим хвостом, зникла у верховітті.
Розчарованим лишився і Генка, якого на час походу призначили санітаром: тягав-тягав свою аптечку, і — жодного пацієнта! Він настирливо оглядав кожного, виявив кілька незначних дряпин і з насолодою нашмарував їх йодом, але справжньої роботи для санітара так і не знайшлося.
По обіді Славка повів Сергійка з Костиком до однієї затишної балочки, де була, як він запевняв, цілком надійна лисяча йора.
— Лисиця, вона знаєте яка? Вона — як собака, її й приручити можна. У мого батька, коли він ще працював об'їждчиком у Макарівському лісництві, жила свійська лисичка. Так, уявіть собі, вона навіть гавкала! — хвалився Славка.
— А у нас дома їжак жив, — пригадав Костик. — Мишей ловив.
— Їжак — то дурниця! — перебив Сергійко. — Он у нашого директора лісгоспу дика коза живе! Директорів Женька запевняє, що й молоко дає, мов звичайна.
Хлоп'ята спустились у довгасту, порослу глодом низинку. Славка швидко відшукав лисячу нору.
— Стара нора, — зауважив Сергійко. — Лисиця її покинула.
— Покинула, кажеш? — обурився Славка. — Мені сам дядько Тиміш говорив, що тут ціла лисяча сім'я живе, а вже дядько Тиміш знає!
— Коли б жила сім'я — були б сліди, — не поступався Сергійко.
— І напевно є, треба тільки краще придивитись!
Мисливці почали плазувати навколо нори.
— Хлопці, я знайшов якісь сліди! — покликав із-за кущів Костик.
— Справді, сліди, — погодився Сергійко. — Тільки це не лисячі. Бачите, які величезні? На ведмежі більше скидаються…
— Звідки ж тут ведмідь візьметься? Із зоопарку прибіжить, чи що?
— А що ви думаєте, не буває? Ви ж гляньте, — по розміру якраз ведмежа лапа… Тьху, тут закаблук видно… Якийсь дядько ходив.
Славка з Костиком від реготу покотилися на траву. Ну й Сергійко, — знайшов у зубрівському лісі ведмедя з закаблуками!
Вони вибралися з балочки і тут, нарешті, пощастило: просто на них з кущів вискочило маленьке вухасте зайча.
Хлоп'ята завмерли на місці. Бідолашне теж скам'яніло від жаху.
Р-раз!! Всі трос викинули вперед руки і впали на землю. Зайча, мов пружинка, підстрибнуло вгору, та було вже пізно: Сергійко спритно схопив його за задню лапку.
Ну, тепер хоч не соромно до гурту вертатись! Та вже й пора: горніст
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Вовчої криниці», після закриття браузера.