Читати книгу - "Мисливці за орхідеями, Франтішек Флос"

— Що ж мені робити, коли я не знаю, як почати! — поскаржився Єнік.

— Не знаєш? Гаразд, у такому разі поясни мені, навіщо ти пишеш? Мабуть, щоб розповісти батькові й матері те, чого вони не знають. Ну, а про що хочуть знати твої тато й мама? Чи ти здоровий, як ся маєш, які поруч тебе люди, яка тут природа, яка земля. Вони бояться за тебе, тому ти їх даремно не хвилюй і не лякай, але й не здумай обманювати або щось вигадувати. Чесна людина ніколи не бреше. Запам'ятай раз і назавжди: брехня часта, але пуста, а правда рідка, зате як квітка. До того ж, треба ощадити час, а тому не будь багатослівний. Ну, тепер ти приблизно знаєш, що писати і як писати. Пиши, а я піду трохи прогуляюся.

Франтішек пішов зумисне: він не хотів більше підказувати Єнікові. В листі людина завжди буває така, яка вона є насправді: в написаних рядках відбиваються і її вдача, і її розум. Тому писати листи кожен повинен сам, хай кострубато, зате по-своєму.

Єнік знову мужньо взявся писати листа. Він одрізав уже написане й почав заново:

«Дорогі тату й мамо! Кохана моя Терезко! Я здоровий і почуваю себе добре. Минув уже тиждень, як я живу з моїми друзями й дядечком Франтішком у лісовій хатині. Стоїть вона на узліссі джунглів, біля самісінького кордону між мексіканським Юкатаном і Гватемалою. Якщо ви накреслите олівцем лінію від міста Сан-Філіпе на південь, прямо до кордону, то приблизно знайдете місце, де я зараз перебуваю. Разом з нами тут живе негр Хосе, який варить їсти й стереже табір, а також троє індіанців. Вони скидають з верхівок дерев орхідеї. Я допомагаю дядечкові й Вацлаву, але поки що користі з мене небагато. Я всім дуже задоволений, але часто згадую про вас. Вацлав також. Колекцію комах, яку я хотів тут зібрати й привезти додому, ви, очевидно, ніколи не побачите. Я хотів нею похвалитися, коли повернуся, але поки що з мого задуму нічого не виходить, бо тут водяться такі маленькі жучки, котрі миттю нищать будь-яку колекцію. Тому доведеться облишити це. А шкода! Коли б ви бачили, які тут гарні метелики!

Сьогодні пастух привів нам із садиби — по-тутешньому «ранчо» — двох собак. Я ще не знаю, добрі вони чи ні, але, мабуть, що добрі. Дядечко Франтішек сказав, що тварини бувають добрі або злі, залежно від того, як до них ставляться люди.

Дядечко Франтішек і брат Вацлав (знаєте, ми ще на кораблі домовились, що я так називатиму їх) нічого тут не бояться, і я також. Тут нема нічого схожого на те, що я читав у книжках про індіанців. Індіанці — нещасні люди. Вони завжди якісь зажурені й недовірливі: їм здається, що кожен білий хоче їх ошукати. Зла вони не чинять нікому, багато працюють, а потім увесь вечір мовчки сидять біля вогнища.

Дядечко Франтішек сказав, що ми підемо на захід, до Гондурасу, а потім у Коста-Ріку. Я вже не можу дочекатися цієї мандрівки, а також повернення додому. Сподіваюся, ви тоді вже не будете на мене гніватися. Я хочу, бути квітникарем, як дядечко Долежал, і тому мені треба відвідати різні країни, де ростуть рідкісні рослини. Коли по дорозі я знайду щось надзвичайно гарне, то обов'язково привезу вам. Тільки, будь ласка, не гнівайтесь на мене й не хворійте! Цілую вам руки, і а Терезці шлю багато-багато поцілунків. Я її дуже люблю, і вас усіх теж, а Дікові з майстерні передайте мій щирий привіт. Скажіть, хай приїде до нас, — йому тут теж дуже сподобається.

Ваш вірний син і брат Ян Сатрапа Штат Кампече, червня 1890».

Дописавши останній рядок, Єнік побіг шукати дядечка Франтішка.

— Ну от, бачиш, це вже ліпше, — похвалив той перший великий хлопців твір. — Що правда, то правда, ти все дуже гарно змалював. Тільки мені здається, ти мало каєшся, що втік із дому, та й пробачення просиш лише так, для годиться. Ось ти пишеш, що любиш усіх: і тата, й маму, й Терезку. Але в майбутньому ти повинен довести це якось інакше, не засмучуючи їх.

Єнік подивився на дядечка, й той навіть у сутінках, які вже огорнули ліс, побачив на очах у хлопця сльози.

— Ну, годі-бо, я не хотів тебе образити! — Франтішек погладив Єніка по голові. — Що сталося, того вже не вернеш, а в твої літа часто чинять нерозважливо. Але я вірю, хлопче, що з тебе колись будуть люди.

Другого дня вранці дон Франтішек поніс собакам їсти. Мабуть, він сам належав до тих людей, яким із тваринами надивовижу щастить. Уздрівши його, собаки дружелюбно закрутили хвостами, а мисливська сука радісно забігала по колу, наскільки їй дозволяла припона; вона явно прагнула волі й бодай крихти людської ласки. Франтішек погладив її по голові й спустив з припони. Сука шарпонула вбік і, задерши хвоста, весело помчала по табору. Ретельно обнюхавши все навколо, вона вистрибом повернулася до

Франтішка. Той знову погладив її по голові й покликав до хатини.

Сука легко вибігла по східцях, а коли Єнік, клацнувши язиком, покликав її до себе, вона довірливо підбігла, обнюхала йому ноги й замахала хвостом. Проте її розумні коричневі очі пильно поглядали на Франтішка.

— Ось твій хазяїн, — значливо й повільно промовив Франтішек, роблячи наголос на слові «хазяїн» і показуючи на хлопця. — Люби його, він теж буде тебе любити, правда, Єніку?

— Дядечку… ви не жартуєте?! — розгублено вигукнув хлопець. — Ви гадаєте, вона буде мене слухатись? А кличка як? Можна мені самому придумати?

— Авжеж. Цікаво, що ти придумаєш.

— Я ще вночі думав про те, що було б добре, якби одного з оцих собак