Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

Але в мить, коли, здавалося, з горла вивергнеться це жахке виття, широко роззявлена паща раптом зімкнулася, спазми припинились, і Вовк довгим допитливим поглядом подивився услід людині, що даленіла на стежці. Потім, повернувши голову, він через плече так само допитливо подивився на Уолта. Та благання лишилося без відповіді. Ні слова, ані знаку не почув він, ні поради, ані навіть натяку, як повестись.

Позирк на стежку, де колишній його хазяїн уже наближався до повороту, знову знепокоїв Вовка. Заскавулівши, він знову схопився на лапи, а потім, наче осяяний якоюсь думкою, поглянув на Медж. Досі він не завважував її, але тепер, коли обидва хазяї залишили його, вона стала останньою надією. Він кинувся до неї і поклав їй на коліна голову, тикаючись у руки носом,- давня хитрість, коли він просив чогось. Тоді відбіг трохи і, пустотливо вихиляючись та вигинаючись, почав підстрибувати, ставати дубка й дерти передніми лапами землю - щоб усім своїм тілом, від благальних очей і прищулених вух до вертливого хвоста, виказати те, що переповнювало його і не мало інакшого вияву.

Але й це він небавом облишив. Його приголомшила чужість цих людей, які ніколи раніш не були з ним такими. Ні звуку не почув він від них, ні допомоги не діждався. Вони не помічали його. Вони були як мерці.

Він повернувся і знову мовчки подивився услід колишньому хазяїнові. Скіф Міллер уже був на повороті. Ще мить - і він зникне з очей. Так ні разу й не озирнувшись, важкою ходою простував він уперед, спокійно й неквапом, ніби йому зовсім байдуже, що там діється позаду.

І ось його вже не видно. Вовк чекав, що він знову з’явиться, чекав довгу хвилю, мовчки, тихо, незрушно, наче перетворившись у камінь, камінь, проте, сповнений нетерплячкою і бажанням. Коротко гавкнув і знову застиг, чекаючи. Потім повернувся й підбіг до Уолта Ірвіна. Понюшив його руку і важко опустився біля його ніг, усе не зводячи погляду з повороту стежки.

І одразу ніби гомінкішим зробилося жебоніння струмочка поміж замшілих валунів. Ніде ані звуку, тільки чути спів лугових жайворонків. Великі жовті метелики безшелесно проносилися в осонні й губилися десь у дрімотливому затінку.

Та за хвильку Вовк схопився на ноги. Рішучістю і певністю пройняті були його рухи. Не глянув ні на чоловіка, ні на жінку: очі його були там, де завертала стежка. Він зробив свій вибір. І вони зрозуміли його. Зрозуміли й те, що для них випробування тільки починається.

Він зразу побіг трюхцем, і губи Медж самі собою ворухнулися, щоб кинути йому навздогін пестливого оклика. Та пестливий оклик не вихопився. Вона мимохіть глянула на чоловіка й побачила в його очах осуд. Губи її ослабли, і вона тільки зітхнула голосно.

А Вовк уже гнав учвал. Усе ширшали й ширшали його стрибки. Так ні разу він і не озирнувся, а вовчий хвіст його аж витягнувся за ним. І нараз, круто зрізавши поворот стежки, він зник.

Я ще зроду не бачив такої скаженої гонитви. Мабуть, із тисяча собачих запрягів мчала кригою, а пара так здіймалася, що їх і не видно було. Двоє наших та один швед позамерзали на смерть тої ночі, а добрий десяток поприморожували собі легені. А тим часом я ж сам вочевидь бачив дно в ополонці: воно було геть жовте від золота, як гірчичник! Через це я й запаколив ділянку на Юконі. Через це й та гарячка зчинилася... І от маєш - там нічого не виявилося. Так-таки нічогісінько. І що то була за мана, я й досі не знаю.

Оповідь Малого

Джон Меснер, тримаючись одною рукою в рукавиці за жердину, навертав санки на слід. Другою рукою, так само в рукавиці, він тер собі ніс та щоки, тер щохвилини. Власне, він майже не переставав терти, і що дужче вони терпли, то завзятіше до них брався. Чоло й вуха йому захищала хутряна шапка з опущеними навушниками, а підборіддя - густа золотава борода, що геть узялася памороззю.

Позад нього все грузли в сніг тяжко навантажені юконські санки, а попереду надсаджувались у запрязі п’ятеро собак. Посторонки, що за них собаки тягли санки, зачіпали об ногу Меснерові. А як собаки звертали - посторонки попадали йому під ноги. Стежка була покручена, звертати доводилось часто, і він раз у раз заплутувався в посторонках. Часом, зашпортавшись, він мало не падав; з його млявих та незграбних рухів знати було, як тяжко він стомився, бо не ухилявся навіть, коли санки наїжджали на ноги.

Де стежка випадала рівніша і можна було хоч на хвильку здатися на собак, він кидав жердину і щосили гатив по ній правою рукою: розігнати кров у жилах було нелегко. Але, гріючи одну руку, другою він безперестанку тер носа та щоки.

- Ні, мандрувати нині надто холодно,- промовив Джон Меснер. Говорив він уголос, як звичайно люди, що багато бувають на самоті.- Здуріти треба, щоб вибиратися в дорогу під такий мороз. Якщо й нема вісімдесяти градусів, то сімдесят дев’ять напевне є.

Він дістав годинника, покрутив його в руках і знову сховав до спідньої кишені в грубій вовняній куртці. Тоді глянув на небо та на білу смугу на південному обрії.

- Дванадцята година,- промурмотів він.- Небо таке ясне, а сонця нема.

Хвилин із десять він брів мовчки, а тоді, наче й не вривав мови, додав:

- І перебігли не хтозна-скільки, і їхати далі холодно.

Раптом він гукнув на собак:

- Тпру! - і став сам.

Його посів дикий страх: рука геть затерпла. Він заходився скажено гатити нею в жердину.

- Ох ви, каліч горопашна! - обізвався Меснер до собак, що важко попадали на сніг. Голос йому уривався, так тяжко він молотив задубілою рукою.- Чимось ви завинили, що над вами запанували інші тварини,