Читати книгу - "Із днів журби, Франко І. Я."

попід шийку лоскотала,

ах, а він сміявсь, сміявсь!

Потім слух його прочнувся;

мов діамантова нитка,

тон якийсь потягся довгий -

любий, радісний такий!

І душа, мов той метелик,

десь летить за любим тоном;

та чимдалі тонів більше

і все дужчають вони.

Вже гармонія могутня

ллється синьою рікою,

і розкішні тони, бачся,

небо й землю обняли.

І пливе душа аскета

на гармонії величній,

мов на морських хвилях лебідь,

вверх гойдається, то вниз.

Поміж небом і землею

вверх, то вниз душа аскета

розколисана несеться

швидше, швидше, розкішніш!

І гармонія велична

робиться фіолетова,

далі синьо-лазурова,

далі пурпуром ярким.

Ось із хвиль тих пурпурових

стрілив промінь золотистий,

вибухнув вулкан огнистий,

ріки світла потекли.

Розлилось безмежне море

світла ясно-золотого,

і зелено-золотого,

й білого, неначе сніг.

Грають світляні каскади,

величезнії колеса

у всіх кольорах веселки

котяться по небесах.

І рука якась незрима

розпуска барвисті пасма,

розпуска могутні тони

з краю світу аж на край.

Розпускає, порядкує,

і збирає, і мішає -

мов калейдоскоп гігантський,

грає світ весь перед ним.

Мов дитя, душа аскета

потонула в тому морі

тонів, фарб, у тім розкішнім

захваті - і він заснув.

День за днем минає рівно,

як на морі безбережнім

хвиля хвилю рівно гонить,

хмара хмару в небесах.

У своїй печері старець

знов на камені недвижно

спочиває, вперши очі

в лазуровий неба звід.

Втім - о диво! Щось живеє

ворухнулось! На незримій

нитці понад вхід печери

зі скали спускавсь павук.

Старець пильно, дух заперши,

придивлявся павукові,

мов його не бачив зроду,

мов се з того світу гість.

А павук собі швиденько

від верха до споду входу

нитку натягав, по нитці

зараз догори поліз.

І почав як стій снувати,

протягати, заплітати

ниточки, і швидко сітка

вхід яскині заплела.

Старець думав: «Висилає

ще, мабуть, своїх шпіонів

земнеє життя за мною,

хоче вислідить, мабуть,

чи ще де хоч павутинка

духу мойого не в’яже

з тим життям, аби за неї

потягти думки мої.

Сей павук, се, може, ворог,

що свою зрадливу сітку

заставля на мої мрії,

на думки мої й на зір».

І вже ось підняв він руку,

щоб зірвати павутину,

та нова шибнула думка,

у старечій голові.

«Сім братів колись, тікавши

від поганської погоні,

схоронились у яскиню

і заснули твердо в ній.

А павук отак самісько -

заснував весь вхід яскині,

врятував їх від погоні,

спас для божої хвали.

Тою сіткою закриті

спали ті брати в яскині

триста літ, аж поки бог їх

на свідоцтво не позвав.

Збуджені господнім словом,

стали свідками безсмертя,

свідками того, що в бога

три століття - се момент.

Може, з божого наказу

сей павук тут сіть мотає,

може, бог мене на свідка

теж для себе зберіга?»

Втім тихенько забриніла

павутина; чорна муха

замоталася в ту сітку,

стала сіпатись, пищать.

І павук прибіг щодуху

і давай мотати живо

павутину і в’язати

мусі крила і лапки.

То прискочить, муху вкусить,

то відскочить, знов мотає;

муха сіпаєсь щосили,

і тріпочесь, і пищить.

«Га, поганий кровопійце,-

мовив старець,- чи на те ти

аж мою найшов яскиню,

щоб і тут життя вбивать?»

І вже руку піднімає,

щоб розшарпать павутину,

увільнити бідну муху,-

та знов думка зупиня.

«Без господнього хотіння

навіть мушка ся не згине;

бог і сьому павукові

дав отсей його талан.

І яке ж я маю право

відбирать йому сю страву,

на котру він своїм робом

таки тяжко працював?»

І він став поклони класти

гаряче почав молиться,

та весь час він, молячися,

чув, як муха, мов дитя,

сіпалась у павутині,

і пищала, і квилила.

Серце в старця тріпоталось,

та рука не піднеслась.

«Цілу ніч гуляв тут вітер,

скиглив по щербатих скелях,

вило море й кам’янії

стіни гризло і товкло.

Цілу ніч страшенний холод

проникав мене до кості,

і немов на божім суді

я тремтів, зубами сік.

Я тремтів, у кут яскині

заховавшись, і тривога

проняла мене, й молитва

не ворушилась в душі.

І я чув себе безсильним,

бідним, хорим, одиноким,

мов дитя, сирітка кругла

без матусі, без вітця.

Бачилось, земля завмерла,

вимерли всі люди в світі,

я один лишивсь остатній

у страховищах отих.

Бачилось, і бог у небі

вмер, один лиш чорний демон

тепер паном у вселенній

і гуляє, і реве.

І я був, мов та пилина,

згублена з порядку світу,

що про неї всім байдуже -

богу, й людям, і чортам.

А тепер заблисло сонце,

щезли демони півночі,

уляглись вітри скажені,

теплотою подиха.

Теплота огріла тіло,

і душа воскресла в тілі,