Читати книгу - "Сатира, Олександр Олесь"

Я був міністром на Вкраїні,

А тут я наче президент.

Агей, свиното, вже віднині

Мені будуйте монумент!

Я вас примушу на колінах,

Схилившись, кланятись мені

І проректи: «Ви - Україна!»

Так, так: без нас нема її.

Тепер, на жаль, я поспішаю

На раут, як високий гість.

Вже авто жде мене, гадаю…

Хто їде? Я - соціаліст!

Не штука трактором чи плугом

Пройтись, як в танцю, полем-лугом.

А ось попробуй в місті брук

Зорати носом, як наш друг!

Дісталось брукові немало,

Але... пощербилось і рало.

Ти не родивсь для фрака анітрохи!

Тобі не треба цих прикрас!

І чорні гудзики, як блохи,

Від тебе скачуть раз у раз.

Тобі б штани широкі, вибійчані,

З жовтим дебелим очкуром;

Тобі б сидіти на баштані

Й трощить кавун за кавуном.

Грицько, як інші хлопці наші.

Борщу наїсться або каші

І враз на сором і ганьбу

Залізе спати під гарбу.

І ось прийшлось такому хлопу

Дістатись з іншими в Європу.

Та й тут наїсться він, як віл,

І зараз лізе спать під стіл.

Де ж ти в цей день святий, великий?

Може, десь трощиш гусака?

Чи, мов той чорт шалено-дикий,

Танцюєш в Шарці гопака?

Лютує відьма-завірюха,

Дерева в білому пуху,

А ти, згубивши капелюха,

Ідеш навприсядки в снігу!

Схаменись, ти ж маєш нюха!..

У нас парує борщ і жде...

А за дверима завірюха

І вітер жалібно гуде!..

Стомився я і сів на пень,

В осінній день, проклятий день.

І довго я сидів в журбі,

Журивсь по друзях, по собі…

Вмирало все... мов мрії ті

Скидали листя золоті...

І де-не-де бліді квітки

На землю клали головки...

А скільки їх було в землі,

О бідні квітоньки мої!

Та що квітки: коли дуби

Додолу гнулись, як раби.

І скільки ж то від бур страшних

Упало лицарів ясних!

Не гнулись - вітер їх ламав

І далі біг і реготав...

Аж нагло сонце і тепло

Мені всю душу облило,

І глянув я: весна, та й край,

Стоїть мій ліс, як Божий рай,

Сміється листя золоте,

І сходе щось, і щось росте!

Як папороть, цвітуть дуби -

І скрізь гриби, і скрізь гриби.

І між опеньками ріжки

Стоять і сяють, як божки.

О, де ви, діти і баби!

Ідіть, прогавите гриби!

Та враз якийсь обуривсь гриб

І так сказав: помовчав ти б!

Сиди, коли розсівся тут,

А то в нас швидко самосуд!

Народу працю ти не руш...

І гнівно змовк державний муж!

Під ноги глянув я: ріжок

Сьогодні виліз з пелюшок!

Аж чую: десь гудуть хрущі,

Аж чую: десь ідуть дощі.

Дивлюсь - аж віче... галас, крик,

Усяк показує язик!..

Пройшло лише хвилини три,

Став ліс ногами догори.

Схопився я за пень... кричу,

Та враз не втримавсь і лечу.

А з прірви відьми чи баби

Летять на мітлах по гриби.

24.10.1917

Дождались ми ясної ери!

Кругом есдеки і есери!

Нема ні хати, ні родини,

Де б не сидів есдек, есер...

О Діогенес, ти й тепер

Шукав би з ліхтарем людини…

Щоб бути зорями епохи,

В есери поскакали блохи,

Клопи в есдеки записались,

А нуші в партію есер!

Безпечно стало: зник Азеф,

А співробітники - попались!

Для досліду їх киньте в шляпку…

Есеру вп’явсь есдек в горлянку.

Клопа блоха у бік кусає...

А нуша бідна сиротою,

Вже лізуть кишки з живота,

А ще на спину не лягла.

Народ же їх годує пельки

І жде, як масниці, земельки.

Коли ж ви прийдете до згоди,

Коли ви правду збагнете,

Тоді, як хліб увесь з’їсте

І як зачиняться заводи?!

Тоді, як тихо в очереті

Народиться Микола III

І забере негайно в руки,

І пусте ріки з вас ропи.

О блохи, нуші і клопи,

Хіба ще мало вам науки?!

[1917]

О, де ви, де, мої есери!

Як вас найти, мої борці?

В які сховались ви печери?

І уявлялися вівці

Глибокі, темні катакомби,

Летять револьвери і бомби…

І де вівця їх не шукала:

В льохах, у лісі, на Дніпрі,

В святі печери заглядала,

В криниці, бочки, димарі.

Аж зирк! Стоїть есер на ганку!

Пішла - і всіх знайшла їх в банку.

Експропріатори, напевно,

Оце так вскочила в біду.

Те, що робилося таємно,

Робитись стало на виду.

Вівця на двері поглядає,

Але її хтось окликає...

«Це ти, кумасеньку Степане?

Давненько був ти на селі.

А в селах журяться селяни,

Все ждуть то волі, то землі…»

Вівця побігла до палат.

В той час Бетховена сонату

Грав на роялі демократ.