Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 38
Перейти на сторінку:
Чом же ти ме­не не збу­ди­ла?

- Я свi­ту за слiзьми не ба­чи­ла, я про вас i за­бу­ла. Ста­ра ма­ти за­го­ло­си­ла на ввесь двiр, а за нею й Ни­ми­до­ра, вер­та­ючись у ха­ту з ко­лис­кою.


- Що ж ми те­пер в свi­тi бо­жо­му бу­де­мо дi­яти та ро­би­ти без ха­зяїна? - на­си­лу про­мо­ви­ла ма­ти крiзь сльози.


Нимидора тiльки го­ло­си­ла без слiз: в неї слiз не ста­ло.


А тим ча­сом Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми манд­ру­вав з се­ла, та не шля­хом, а прос­то че­рез по­ле ме­жа­ми. Во­ни всi йшли мо­вч­ки, при­таївши дух i не ог­ля­да­ючись. Вже во­ни вий­шли на го­ру, вже одiй­шли да­ле­ченько од се­ла i дiй­шли до лi­су. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред їх очи­ма ос­вi­тив­ся лiс ле­геньким чер­во­ну­ва­тим свi­том. В се­лi бевк­нув дзвiн на гвалт i жа­лi­б­но роз­лив­ся йо­го гук по по­лi, по­пiд лi­сом. Всi во­ни ра­зом обер­ну­лись на­зад.


Панський тiк по дру­гий бiк се­ла бу­ло вид­но ввесь, як удень. По са­мо­му краю од по­ля го­рiв дов­гий оже­ред со­ло­ми. Над оже­ре­дом сто­яло по­лум'я, не­на­че ку­че­ря­ва вог­ня­на квiт­ка, од­ни­зу ву­зенька, вго­рi ши­ро­ка з по­зак­ру­чу­ва­ни­ми лист­ка­ми. По­лум'я сто­яло рiв­но, на­че свiч­ка па­ла­ла. Над­во­рi бу­ло ти­хо й по­но­чi. Ку­че­ря­вий дим йшов прос­то вго­ру до са­мих хмар. Ря­дом з оже­ре­дом вже зай­мав­ся дов­гий стi­жок но­во­го жи­та, а се­ред ряд­ка стiж­кiв знов спа­лах­ну­ла вог­ня­на квiт­ка, лиз­ну­ла три­чi ог­ня­ним язи­ком вго­ру i за­па­ла­ла рiв­ним ку­че­ря­вим по­лум'ям. Пiс­ля то­го за­па­ла­ли всi стiж­ки сус­пiль, що сто­яли ря­дом до са­мо­го по­ля. З де­сять скирт хлi­ба па­ла­ло за­ра­зом, на­че де­сять став­ни­кiв го­рi­ло, а од їх пiд­нi­мав­ся гус­тий дим, то чор­ний, як смо­ла, то бi­лий, як осiн­нiй ту­ман. Вго­рi дим зли­вав­ся до­ку­пи в один страш­ний стовп та все йшов уго­ру до са­мих хмар. Все чор­не не­бо вго­рi заб­ли­ща­ло вог­нем, за­ми­го­тi­ло рiв­ни­ми хви­ля­ми, не­на­че клi­па­ло якимсь страш­ним оком, ки­да­ючи кро­в'яний свiт на се­ло, на ста­вок, на рiч­ку, на греб­лю, на вер­би, на ши­ро­ку до­ли­ну. Кру­гом не­ба од­ни­зу, сто­яла чор­на, як зем­ля, сму­га, не­на­че ог­ня­не не­бо бу­ло пiд­пе­ре­за­не ок­са­ми­то­вим по­ясом. Свiт був та­кий яс­ний, що то­по­лi на око­пi кру­гом то­ку бу­ло вид­но, як удень. На то­по­лях по­ло­ви­на лис­тя бу­ла зе­ле­на, а по­ло­ви­на жов­та. Зе­ле­ний лист про­ти вог­ню був нi­би об­мо­че­ний в гус­ту за­пе­че­ну кров; жов­те лис­тя ста­ло ро­же­вим, не­на­че хто йо­го об­лив виш­не­вим со­ком. Чор­нi стов­бу­ри то­поль чор­нi­ли про­ти вог­ню, нi­би ви­ко­ва­нi з за­лi­за. Все се­ло бу­ло вид­но, як на до­ло­нi, з усi­ма бi­ли­ми ха­та­ми, з клу­ня­ми, з церк­вою, з сад­ка­ми й вер­ба­ми. Ввесь ши­ро­кий ста­вок був нi­би за­ли­тий кров'ю. Рас­та­ви­ця кру­ти­лась на ле­ва­дах, нi­би вог­ня­на га­дю­ка, що сип­ле iск­ра­ми, а в кров'яно­му став­ку од­би­ва­лись чор­нi сто­в­бу­ри осо­ко­рiв, чор­не без­лис­те гiл­ля верб, не­на­че в про­зо­ру кров хтось на­ки­дав чор­но­го дро­ту та за­лiз­них сто­в­пiв.


Дзвiн сум­но бев­кав на гвалт. Пан вис­ко­чив з дво­ру на ко­нi, а за ним ко­за­ки. Оса­ву­ла по­ка­тав ко­нем по се­лi бу­ди­ти лю­дей, зга­няв їх га­си­ти по­же­жу. За­гав­ка­ли й за­ви­ли на се­лi со­ба­ки, за­веш­та­лись лю­ди, i всi по­бiг­ли до то­ку, чо­ло­вi­ки з со­ки­ра­ми, мо­ло­ди­цi й дiв­ча­та з вiд­ра­ми, дi­ти з по­рож­нi­ми ру­ка­ми обс­та­ли ла­вою ог­ня­ний тiк, по­роз­зяв­ляв­ши ро­та й сто­ячи на од­но­му мiс­цi. Од­на ба­ба з ля­ку чо­гось при­бiг­ла з ко­чер­гою i сто­яла з нею, не­на­че донський ко­зак з спи­сом. Пан кри­чав, оса­ву­ла ве­ре­щав, еко­ном ре­пе­ту­вав, ска­ка­ючи скрiзь на ко­нях та зга­ня­ючи на­род. На­род i со­бi кри­чав, та все сто­яв на од­но­му мiс­цi. Кiлька де­сят­кiв чо­ло­вi­ка роз­ки­да­ли стi­жок i ки­да­ли сно­пи за окiп на по­ле. Двоє ба­рил з во­дою сто­яло ко­ло стiж­ка. Лю­ди на­щось ли­ли во­ду вiд­ра­ми в огонь, не­на­че гра­лись в якоїсь iг­раш­ки.


А по­лум'я йшло да­лi в осе­ре­док то­ку, до клу­нi. Дру­гий ря­док ста­рих скирт чор­нiв про­ти вог­ню, не­на­че якiсь здо­ро­вi й дов­гi чор­нi звi­рi сто­яли ряд­ка­ми ко­ло по­лум'я. Зай­ня­лись i тi ста­рi скир­ти, i не­на­че з зем­лi ви­ник од­ра­зу дру­гий ряд ог­ня­них ку­че­ря­вих квi­ток. Огонь лив­ся да­лi, мов хви­ля на во­дi; мож­на бу­ло ба­чи­ти очи­ма, як вiн по­со­ву­ва­всь по стiж­ках. Вже зай­ня­лась дов­га здо­ро­ва клу­ня. Ку­па чор­но­го ди­му ви­хо­пи­лась з-пiд її ви­со­кої пок­рiв­лi, прор­ва­лась i ва­лу­ва­ла вго­ру, нi­би ви­ще од са­мих хмар. За ди­мом па­лах­ну­ло по­лум'я й об­хо­пи­ло клу­ню в од­ну мить з усiх бо­кiв. По­ча­ли ле­тiть нi­би пуч­ка­ми й фон­та­на­ми iск­ри. Шма­т­ки ку­лiв ле­тi­ли вго­ру й го­рi­ли, роз­си­па­лись на по­вiт­рi й тру­си­ли iск­ра­ми до­до­лу на по­ле. З по­лум'я з осе­ред­ку нес­по­дi­ва­но схо­пив­ся ви­хор, не­на­че клу­ня роз­зя­ви­ла ро­та, по­зiх­ну­ла й за­соп­ла на всю пельку. Ви­хор зак­ру­тив вог­нем. З ог­ню по­ча­ло ви­ки­дать цi­лi сно­пи й шпур­ля­ло їх уго­ру, як ки­да­ють по­да­вальни­ки ви­ла­ми сно­пи на стi­жок.


Сполоханi го­роб­цi та го­лу­би ви­лi­та­ли з со­ло­ми та з стiж­кiв, пiд­нi­ма­лись уго­ру, чор­нi­ли в ди­му, на­че хто ки­дав гру­д­­ка­ми, а по­тiм зай­ма­лись вго­рi на вог­нi, трi­па­ли вог­ня­ни­ми крильця­ми й па­да­ли нi­би ку­ля­ми й груд­ка­ми в огонь, не­­на­че звер­ху кра­пав iск­ря­ний дощ.


Весь тiк па­лав до ос­таннього стiж­ка. Навк­ру­ги око­пiв то­по­лi по­сох­ли i не­за­ба­ром за­па­ла­ли, не­на­че ряд­ки став­ни­кiв. Швид­ко дим став мен­ший i бi­лi­ший. Де бу­ли стiж­ки, там ле­жа­ли й жев­рi­ли ку­пи вог­ня­ної мер­ви. То­по­лi жев­рi­ли, не­на­че хто по­за­би­вав роз­пе­че­нi в ог­нi чер­во­нi за­лiз­нi кiл­ки. Не­бо ми­го­тi­ло слаб­кi­ше й ти­хi­ше. Чер­во­не кру­жа­ло се­ред не­ба по­мен­ша­ло, а ок­са­ми­то­вий чор­ний по­яс вни­зу над зем­лею все шир­шав, до­ки не пiд­няв­ся до са­мої се­ре­ди­ни не­ба.


Шiсть чо­ло­вi­ка сто­яли пiд лi­сом, пог­ля­да­ли на по­же­жу, цмо­ка­ли ро­та­ми та все ка­за­ли, що хтось зу­мис­не пiд­па­лив тiк…


- Отак i тре­ба на­шо­му па­но­вi! - го­мо­нi­ли чо­ло­вi­ки. - Доб­рий за­ро­бi­ток ма­ти­ме пан на хлi­бi цього ро­ку.


- Цей хлiб зго­рить, а на прий­деш­нiй рiк знов у йо­го бу­де пов­ний тiк хлi­ба, - про­мо­вив Дже­ря.


- I хто йо­го пiд­па­лив? - пи­тав на­че сам у се­бе Ка­вун. - А ди­вiться ли­шень, чи не лi­тає чия ду­ша в по­лум'ї? Як лi­тає, ми впiз­наємо, чия то ду­ша, й зна­ти­ме­мо, хто оце пiд­па­лив тiк.


- Дурна бу­ла б ду­ша: по­лiз­ла б в огонь! Хi­ба для неї не лу­ч­­че си­дiть до­ма та не ри­паться, - обiз­вав­ся Ми­ко­ла, а сам шу­­кав очи­ма своєї осе­лi; вгле­дiв ку­пу верб ко­ло своєї ха­ти, що бi­лi­ла про­ти вог­ню, i все ди­вив­ся на тi вер­би пiд кот­ри­ми вiн зрiс, пiд кот­ри­ми по­ки­нув свою ха­ту, свою ма­тiр, жiн­ку, ди­ти­ну, по­ки­нув по­ло­ви­ну сво­го сер­ця.


- Цур їй, цiй по­же­жi! Ки­дай­мо та хо­дi­мо прос­то лi­сом, по­ки пан нам прис­вi­чує, - про­мо­вив Ми­ко­ла, ос­тан­нiй раз гля­­нув­ши на свої вер­би i вхо­пив­шись ру­ка­ми ко­ло сер­ця.


Шiсть чо­ло­вi­ка ввiй­шли в лiс. Чер­во­ний

1 ... 11 12 13 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"