Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихо давнє й сьогочасне, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

263
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихо давнє й сьогочасне" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 17
Перейти на сторінку:
тре­ба, ро­зу­му! А он не­ве­лич­кий хло­пець і без тво­го ро­зу­му її ска­су­вав. А ще ко­ва­лем зветься!

Смичуть ко­ва­ля хто за ру­кав, хто за со­роч­ку, а хтось підбіг та зра­зу на­су­нув йо­му шап­ку аж на очі. Зовсім по­дуріли з ра­дощів! На­си­лу ко­валь вир­вав­ся від них та втік. Ка­бан­це­во­го Іва­ся всі тро­хи на ру­ках не но­сять.


- Ось хто наш спа­си­тель! Ось хто спас нас від го­лод­ної смерті. Як бу­де­мо во­се­ни в го­роді на яр­мар­ку, цілою гро­ма­дою тобі свис­ту­на ку­пи­мо,- жар­ту­ють батьки.


Івась, спер­шу бо­ячись, щоб батько про­чу­ха­на не дав за те, що та­кої шко­ди на­ро­бив, те­пер по­чав хвас­та­ти та вих­ва­ля­тись.


- Я,- ка­же,- наз­на­рош­не так зро­бив. За­го­ро­див пу­жал­но та ще й по­вер­нув!


- Молодець, Івась, мо­ло­дець! - вих­ва­ля­ють батьки.- Змал­ку приз­ви­чай­ся сво­го за­хи­ща­ти! Так їм, бісо­вим па­нам, усе й ро­би шко­ду! Не ми­лу­ють во­ни нас - і ти їх не жа­луй!


Аж ось вгляділи од­ра­дя­ни, що ма­ши­ну по­ве­зе­но у двір. Побігли до шля­ху, чим­дуж гу­ка­ють:


- Нажерлася не­на­же­ра, що й зу­би по­ла­ма­ла! Так і тре­ба вам, кля­тим! Хотіли, бач, бо­га пе­ре­муд­ри­ти. А він, ми­ло­серд­ний, не по­пус­тив то­го, щоб свя­тий хліб йо­го отак нех­ту­ва­ти та збав­ля­ти!


Радіють, не­на­че малі діти. Дех­то й до шин­ку навідав­ся, восьму­ху за­да­вив на ра­до­щах.


- Тепер же, брат­ця, як бу­дуть на жни­ва най­ма­ти, ціни держіться!.. Гост­рив на нас німець зу­би, хай же те­пер по­по­цо­ка ни­ми!


Радяться, по­чо­му ста­ва­ти. Го­ро­дять та­ку пла­ту, мов справді їх хто най­має та ще й про­сить, най­ма­ючи. А тут уже й ве­чоріти ста­ло. Раді та ве­селі по­роз­хо­ди­лись од­ра­дя­ни ве­че­ря­ти та ля­га­ти спа­ти; дех­то, сподіва­ючись, що на­завт­ра прий­деться на жни­ва ста­ва­ти, і серп по­зу­бив, ко­су на­гост­рив.


Заходило од­ра­дя­нам зве­чо­ра сон­це яс­но, а на ра­нок вста­ва­ло в хма­рах та не­годі!.. Так їм зда­ва­ло­ся, сон­це ж по-вчо­рашньому світи­ло й гріло, та од­ра­дя­ни то­го не приміча­ли, бо кля­ту ма­ши­ну знов по­во­лок­ли з дво­ру на по­ле, знов во­на за­гар­ча­ла, ва­ля­чи та ви­вер­та­ючи сно­пи за сно­па­ми.


- А що, не я вам ка­зав, що тре­ба ро­зу­му та ще й ро­зу­му! - ре­го­тав­ся те­пер ко­валь над учо­рашніми глу­мильни­ка­ми.


- йди собі к бісо­во­му батькові із своїм ро­зу­мом!- уже навсп­равж­ки ла­яли­ся се­ля­ни. їм бу­ло до­сад­но. Во­ни дізна­ли­ся, що ра­зом з ма­ши­ною при­ве­зе­но декілька зай­вих кіс, що ото їх ус­та­нов­ле­но нові, а по­зуб­лені відда­ли в поп­рав­ку.


Та вже, вид­но, од­ра­дя­нам са­ма до­ля слу­жи­ла. Опівдні зно­ву по­во­лок­ли ма­ши­ну в двір. По­го­нич якось за­ди­вив­ся й не дог­лядів, як ма­ши­на смик­ну­ла батіг з йо­го рук, підвер­ну­ла під се­бе, й зно­ву об пу­жал­но ко­си поскліпу­ва­ли­ся. Німець роз­лю­ту­вав­ся, гу­кає до най­митів, збав­ляє всім пла­ту на поп­рав­ку ма­ши­ни.


- Як то це? А ми чим винні! - гу­ка­ють у свою чер­гу най­ми­ти.- Ну й ви­вер­тай з ви­ну­ва­то­го, а з усіх - за віщо?


Німець і слу­ха­ти не хо­че. Най­ми­ти по­го­моніли, по­го­моніли між со­бою, плю­ну­ли на свою за­роб­ле­ну за півто­ра дня пла­ту та й по­тяг­ли ні з чим ла­на­ми до­до­му.


Зостався німець без ро­бо­чих з по­ла­ма­ною ма­ши­ною. Знов при­каж­чик забігав по Од­раді, ви­гу­ку­ючи:


- Хто хо­че ста­ти по два се­миг­ри­ве­ни­ки на жни­ва? Те­пер уже од­ра­дя­ни не од­ки­да­лись. Во­ни тілько злег­ка до­ко­ря­ли.


- Набрали чу­жих, а те­пер знов до своїх!.. Зве­чо­ра ра­ди­ли­ся - ко­му йти; цілою гро­ма­дою виб­ра­ли й щось шеп­та­ли­ся. На ра­нок вис­та­ви­ли два­над­цять чо­ловік, та все здо­ро­вих.


Закипіла ро­бо­та - аж го­рить! День прой­шов бла­го­по­луч­но, і німець, ра­дий, по­обіцяв ще гри­ве­ни­ка на­ки­ну­ти на чо­ловіка, ко­ли всі й далі так щи­ро ро­би­ти­муть.


На дру­гий день не по­щас­ли­ви­ло: ма­ши­на пе­ре­ло­ми­ла ко­су об здо­ро­вен­ний дрюк, що неп­римітне десь се­ред по­ля взяв­ся. От­же нічо­го - но­ву ко­су вста­ви­ли й знов по­во­лок­ли.


- Воно й доб­ре цією ма­ши­ною хліб бра­ти, та то-не­га­разд, що во­на так час­то ла­мається! - ка­за­ли од­ра­дя­ни німцеві…


На третій день зно­ву бла­го­по­луч­но, а на чет­вер­тий, ви­ряд­жа­ючи на ра­нок хлопців до ма­ши­ни, од­ра­дя­ни щось їм таємно шеп­та­ли…


- Глядіть же - на ямці, на ямці… Та не спи­няй­те ко­ней!..


Виїхали хлопці на по­ле з ма­ши­ною; чи про­тяг­ли, чи не про­тяг­ли її разів зо три впо­довж по­ля, як біжить. один у се­ло.


- Чого? За­був що?


- Де там за­був!.. Не­щас­тя…


- Яке не­щас­тя?


- Зовсім к лихій го­дині скру­ти­ли в'язи ма­шині!


- Як са­ме?


- А так! Як­раз на ямці - вид­но, вже на зло - хтось на­бив у зем­лю при­корнів та ще се­ред них і залізя­ку зав­товш­ки в ру­ку встро­мив. Ми, звісно, про те бай­ду­же. Та й ко­му в го­ло­ву зійде дум­ка, що там не­без­печ­но? Жне­мо собі; Грицько ко­ней по­га­няє, ма­ши­на доб­ре бе­ре.- До­би­раємось до ям­ки. Грицько ко­ней дуж­че пус­тив, щоб ра­зом ви­хо­пи­тись з ям­ки; ма­ши­на аж гу­де та ріже. Ко­ли се як за­гар­чить, як заш­ко­бертає!.. Ди­ви­мось - од­на залізя­ка, що на­ги­нає до ма­ши­ни паш­ню, ле­тить к бісо­во­му батькові; далі спідня зуб­час­та ко­са, а там і верх­ня - мов хто ру­ка­ми бе­ре їх та геть од­ки­дає! Не встиг­ли й ог­ля­ну­ти­ся, як ма­ши­на скак­ну­ла в ям­ку та так шке­ре­берть і пе­ре­вер­ну­ла­ся… зу­пи­ни­ли ко­ней. Пог­ля­не­мо - аж ота­кен­на зав­товш­ки залізя­ка у ній заст­ря­ла й не тілько тобі ко­си, а все по­ла­ма­ла! Кру­жа­ло так і трісну­ло; залізну при­мост­ку, що на ній сно­пи кла­ли­ся, вдвоє зігну­ло, в зем­лю вго­ро­ди­ло; на що вісь товс­та та залізна - так і пе­ре­горіла!.. Од­но ко­ле­со від неї аж геть-геть од­ко­ти­ло­ся!


- Нажали, зна­чить? - не то з радістю, не то з до­ко­ром ви­мов­ля­ли од­ра­дя­ни.


- Нажали! - од­ка­зав па­ру­бок.- Там німець - як не пла­че… Нас ви­ну­ва­тить… Ма­ши­на, ка­же, п'ятсот рублів кош­тує, а ви її не дог­ляділи… А чим ми ви­ну­ваті? Як ти її дог­ля­неш, ко­ли хтось у ям­ку при­корнів на­бив та ще й залізя­ку встро­мив? Не йти ж нам по­пе­ред неї та не дог­ля­да­ти­ся, чи не­ма там чо­го-не­будь!..


Одрадяни мов­ча­ли. Дех­то пішов на по­ле по­ди­ви­ти­ся, що ста­ло­ся з ма­ши­ною; дех­то, мах­нув­ши ру­кою, про­мо­вив: "Хай ви­ну­ва­тить!" і пішов до ха­ти.


Опівдні при­каж­чик га­няв по се­лу та ви­гу­ку­вав:


- Бога ви не боїте­ся, ота­кої шко­ди на­ро­би­ти!.. Усім се­лом те­пер одвіча­ти бу­де­те.


Одрадяни й слу­ха­ти про те не хотіли.


- Чого нас до тії шко­ди ту­ли­ти?.. Нап­рий­ма­ли спер­шу чу­жих, не да­ли їм за­роб­ле­ної пла­ти - от і відай­те­ся з ни­ми! А до нас нічо­го чіпля­тись,- од­ка­зува­ли во­ни на те.


Отак до­шу­ку­ва­лись, до­шу­ку­ва­лись ви­ну­ва­то­го та й плю­ну­ли. А тим­ча­сом хліб тре­ба вби­ра­ти, та ще й не га­ючись, бо не тілько жи­то й пше­ни­ця поспіла, а ячмінь аж пок­ляк. Прибіг знов при­каж­чик.


- Ставайте на ко­со­ви­цю за пла­ту!


- Не хо­че­мо за гроші. З ко­пи

1 ... 11 12 13 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихо давнє й сьогочасне, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"