Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Тіні забутих предків, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні забутих предків" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 17
Перейти на сторінку:
жит­тя, розігнать хма­ру і спер­ти град, вог­нем чор­но­го ока спо­пе­лить во­рогів і за­па­ли­ти в жіно­чо­му серці ко­хан­ня. Він був зем­ним бо­гом, той Юра, що хтів Па­лаг­ни, що прос­тя­гав до неї ру­ки, в яких три­має світові си­ли.

Її сер­це ча­са­ми в'яло для корів і чо­ловіка, во­ни там блі­д­ли, як розсівається мрич, що на хви­лин­ку сіда на сме­ре­ки. З нудьгою во­на йшла на ца­рин­ку, під бук, і там по­чу­ва­ла на своїх гру­дях теп­ле ди­хан­ня Юри, залізні пальці йо­го ру­ки. Він мав би з неї лю­бас­ку, ко­ли б тоді з'явив­ся.


Але він не з'являв­ся…


Була га­ря­ча дни­на. Ігрець за­ку­рив­ся, зем­ля па­ру­ва­ла, од Чор­но­го­ри бігли без­пе­рес­тан­ку хма­ри та ви­ли­ва­лись дощі, на які збо­ку світи­ло сон­це. Так бу­ло пар­но, що Па­лаг­на ніза­що не полізла б на грунь, ко­ли б не прис­нив­ся їй сон, який віщу­вав для ху­до­би не­доб­ре. Во­на хотіла одвідать ко­ро­ви у лісі. Круг неї го­ри ку­ри­лись од мричі, на­че скипіли гірські по­то­ки й за­па­ру­ва­ли. Че­ре­мош зни­зу шумів. Йо­му твер­до бу­ло ле­жа­ти на ске­лях, і він пе­рес­ка­ку­вав з ка­ме­ня на камінь. Але лед­ве встиг­ла Па­лаг­на злізти на верх, ко­ли од Чор­но­го­ри мах­нув кри­лом вітер і за­хи­тав де­ре­ва. «Ко­ли б не бу­ло бурі»,- по­га­да­ла во­на і обер­ну­лась ли­цем до ві­тру. Ну, так і є… Там кле­котіла важ­ка синьо-білас­та хма­ра. Зда­ва­лось, са­ма Чор­но­го­ра зня­ла­ся в не­бо, го­то­ва спус­ти­тись на зем­лю та все роз­ду­ши­ти. Вітер біг пе­ред нею та ро­з­пи­хав сме­ре­ки, а го­ри й до­ли­ни зчорніли од­ра­зу, як після по­жежі.


Нічого бу­ло і ду­ма­ти йти далі. Па­лаг­на за­хо­ва­лась під на­ме­том сме­ре­ки. Сме­ре­ка скрипіла. Зда­ле­ку м'яко ко­тив­ся грім, тіні пруд­ко бігли по го­рах, зми­ва­ючи фар­би, а ви­сокі Гад­жу­ги зги­на­лись уд­воє по да­ле­ких вер­хах. «Ще аби гра­дом не верг­ло»,- ля­ка­лась Па­лаг­на, за­гор­та­ючись у кеп­тар.


А над го­ло­вою уже шуміло. Там, в Чор­но­горі, чор­нок­ниж­ни­ки сікли десь лід по за­мерз­лих озе­рах, а душі стра­че­них наг­ло зби­ра­ли той лід у міхи і мча­лись з ни­ми на хма­рах, щоб розсівать по землі.


«Пропадуть сіно­жаті, за­сип­ле їх ле­дом, і бу­де пла­кать го­лод­на худібка»,- ду­ма­ла гірко. Але не встиг­ла скінчи­ти дум­ки, як вда­рив грім. За­хи­та­ли­ся го­ри, Гад­жу­ги впа­ли ве­р­ха­ми на зем­лю, зем­ля підня­лась, і все зак­ру­ти­лось у ви­хрі. Па­лаг­на лед­ве встиг­ла вхо­пи­тись за стов­бур і, мов крізь ту­ман, по­ба­чи­ла рап­том, як дря­павсь на го­ру який­сь чо­ловік. Бо­ров­ся з вітром, роз­ки­дав но­ги, не­на­че рак, ха­па­в­ся ру­ка­ми за камінь і все дер­ся на верх. Ось він вже бли­зько, зігнув­ся уд­воє, біжить - і врешті став на верш­ку. Па­ла­г­на пізна­ла Юру.


- Цес, пев­но, до ме­не…- на­ля­ка­лась Па­лаг­на, але Юра, ви­ди­мо, її не ба­чив.


Став про­ти хма­ри, од­на но­га на­пе­ред, і склав ру­ки на гру­дях. Закинув на­зад бліде об­лич­чя і впер­ся пох­му­рим оком у хма­ру. Сто­яв так дов­гу хви­ли­ну, а хма­ра ішла на нього. І рап­том сильним ру­хом він ки­нув кре­са­ню на зем­лю. Вітер за­раз звіяв її в до­ли­ну і підхо­пив на го­лові в Юри дов­ге во­лос­ся. Тоді Юра підняв до хма­ри ціпок, що три­мав у руці, і крик­нув у синій клекіт:


- Стій! Я те­бе не пус­каю!.. Хма­ра по­ду­ма­ла тро­хи і пус­ти­ла в од­повідь вог­ня­ну стрілу.


- Ой! - зак­ри­ла Па­лаг­на очі ру­кою, як роз­си­па­лись го­ри.


Але Юра так са­мо міцно сто­яв, і ку­чері ви­лись на го­лові в нього, як у гнізді га­дю­ки.


- Ага! Ти так! - крик­нув Юра до хма­ри.- То я му­шу те­бе за­к­ли­на­ти.


Я зак­ли­наю вас, гро­ми й гро­мо­ве­ня­та, тучі і ту­че­ня­та, я роз­га­няю те­бе, фор­ту­но, наліво, на ліси й во­ди… Іди роз­не­си­ся, як вітер по світі… Розсядься і роз­си­ти­ся, ти тут си­ли не маєш…


Але хма­ра тільки морг­ну­ла зне­важ­ли­во лівим кри­лом і по­ча­ла за­вер­та­ти нап­ра­во, по­над ца­рин­ки.


- Нещастя! - стис­ну­ла ру­ки Па­лаг­на.- Чис­то виб'є сіна…


Однак Юра не хотів підда­тись. Він лиш зблід дуж­че, лиш очі по­темніли у нього. Ко­ли хма­ра нап­ра­во - то й він нап­ра­во, хма­ра наліво - і він наліво. Він бігав за нею, бо­рю­чись з вітром, ма­хав ру­ка­ми, гро­зив ціпком. Він вив­ся, як в'юн, по горі, за­вер­та­ючи хма­ру, мо­цу­вав­ся із нею, спи­рав… Ось-ось, ще трош­ки, ще з сього краю… Чув в гру­дях си­лу, ме­тав гро­ми з очей, здіймав ру­ки уго­ру і зак­ли­нав.


Вітер розвіяв йо­го кеп­тар та бив у гру­ди, хма­ра гар­ча­ла, плюс­ка­ла гро­мом, за­вер­та­ла у очі до­щем, драгліла над го­ло­вою, го­то­ва впас­ти, а він, за­ли­тий по­том, лед­ве пе­ре­во­дя­чи дух, ме­тав­ся гру­нем в нес­тямі, бо­ячись втра­тить ос­танні си­ли. Чув, що си­ли вже слаб­нуть, що в гру­дях пус­то, що вітер рве го­лос, дощ за­ли­ва очі, хма­ра пе­ре­ма­гає, і вже ос­таннім зу­сил­лям підняв до не­ба ко­рот­кий ціпок:


- Стій!..


І хма­ра рап­том спи­ни­лась. Підня­ла зди­во­ва­но край, спе­р­лась, як кінь на задні но­ги, зак­ле­котіла внутрішнім гні­вом, од­чаєм зне­сил­ля і вже про­си­ла:


- Пусти! Де ся подіну?


- Не пу­щу!


- Пусти, бо ги­нем! - кли­ка­ли жалібно душі, зги­на­ючись під ва­гою пе­ре­пов­не­них гра­дом мішків.


- Ага! Те­пер ти про­сиш!.. Я те­бе зак­ли­наю: іди у безвісті, у про­вал­ля, ку­ди коні не доіржуть, ко­ро­ви не доріку­ють, вівці не доб­ле­ю­ють, во­ро­ни не доліта­ють, де хрис­ти­ян­сько­го гла­су не чу­ти…


Туди пус­каю те­бе…


І див­на річ - хма­ра ско­ри­лась, покірно по­вер­ну­ла наліво і розв'яза­ла мішки над рікою, за­си­па­ючи гус­тим гра­дом зарінок. Біла завіса зак­ри­ла го­ри, а в гли­бокій до­лині щось кле­котіло, ла­ма­лось і глу­хо шуміло. Юра упав на зем­лю і важ­ко ди­хав.


А ко­ли сон­це про­дер­ло хма­ру і мокрі тра­ви враз осміхну­лись, Юра на­че у сні по­ба­чив, що до нього біжить Па­лаг­на. Во­на ся­ла уся привітно, як сон­це, ко­ли наг­ну­лась над ним з тур­бот­ним пи­тан­ням:


- Ци тобі, Юр­чи­ку, не ста­лось чо­го ли­хо­го?


- Нічьо, Па­лаг­ноч­ко, душ­ко, нічьо… Ади! Я од­вер­нув бу­рю…


І прос­тяг ру­ки до неї… Так Па­лаг­на ста­ла лю­бас­кою Юри.



***



Іван ди­ву­вав­ся Па­лагні. Во­на і пер­ше лю­би­ла пиш­но вби­ра­тись, а те­пер на­че щось всту­пи­ло у неї: навіть у бу­день но­си­ла шов­кові хуст­ки, до­рогі й пи­сані муд­ро, блис­кучі дро­тяні за­пас­ки, а важкі згар­ди гну­ли їй шию. Ча­сом ще­за­ла з до­му й вер­та­ла­ся пізно, чер­во­на, розтріпа­на, п'яна не­на­че.


- Де ти во­ло­чиш­ся все?! - сер­дивсь Іван.- Гля­ди, газ­ди­не!


Але Па­лаг­на тільки сміялась:


- Овва! То вже мені і по­гу­ля­ти не вольно… Я хо­чу на­бу­тись. Раз жиємо на світі…


Що прав­да, то прав­да, жит­тя на­ше ко­рот­ке - блис­не та й згас­не.


Іван сам так ду­мав, але ж бо Па­лаг­на за­над­то. Щод­ня во­на за­пи­ва­ла­ся в корчмі з Юрою-мольфа­ром, при­люд­но ці­лу­ва­лась і обійма­ла­ся з ним, не кри­ючись навіть, що має

1 ... 11 12 13 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні забутих предків, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні забутих предків, Коцюбинський"