Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Тіні забутих предків, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

283
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні забутих предків" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 17
Перейти на сторінку:
лю­ба­са. Хіба во­на пер­ша! Відко­ли світ світом, не бу­ва­ло то­го, щоб тільки од­но­го три­ма­тись.

Всі го­во­ри­ли про Па­лаг­ну та Юру, чув і Іван, але прий­мав усе бай­ду­же. Як мольфар, то й мольфар. Па­лаг­на цвіла й ве­се­ли­лась, а Іван нидів і сох, втра­ча­ючи си­лу. Він сам ди­ву­вав­ся тій зміні. Що ста­ло­ся з ним? Си­ли по­ки­да­ли йо­го, очі, якісь роз­по­ро­шені й во­дя­нисті, гли­бо­ко за­па­лись, жит­тя втра­ти­ло смак. Навіть мар­жин­ка не да­ва­ла ко­лишньої втіхи. Чи йо­му по­роб­ле­но що, чи хто урік? Не мав до Па­лаг­ни жа­лю, навіть крив­ди не чув у серці, хоч бив­ся за неї з Юром. Не з злості, а для го­диться, ко­ли лю­ди зве­ли. Як­би не Се­мен, йо­го поб­ра­тим, що зас­ту­пивсь за Іва­на, мо­же б, нічо­го не бу­ло.


Бо, стрівшись раз у корчмі, Се­мен вда­рив Юру в ли­це.


- А ти, лай­да­ку який­сь, тобі що до Па­лаг­ни, не маєш своєї жо­ни?


Тоді Іва­нові со­ром­но ста­ло. Він ско­чив до Юри:


- Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! - і зат­ряс барт­кою в Юри пе­ред ли­цем.


- Ти ку­пив її на торзі? - спа­лах­нув Юра.


Його барт­ка так са­мо мигтіла пе­ред очи­ма в Іва­на.


- Потеруха б тя стер­ла!..


- Опришку єден!..


- На, маєш.


Іван тяв пер­ший, прос­то в чо­ло. Але Юра, уми­ва­ючись кро­в'ю, встиг ру­ба­ну­ти Іва­на між очі і об'юшив йо­го аж до гру­дей. Посліпли обоє од хвилі га­ря­чої крові, що за­ли­ва­ла їм очі, а все ж кре­са­ли барт­ку об барт­ку, усе га­ти­ли один од­но­му в гру­ди. Во­ни тан­цю­ва­ли смер­тельний та­нець, оті чер­воні мас­ки, з яких па­ру­ва­ла га­ря­ча кров.


Юра мав вже скаліче­ну ру­ку, але щас­ли­вим вда­ром рап­том зла­мав над­воє Іва­но­ву барт­ку. Іван зігнув­ся, че­ка­ючи смерті, та Юра вга­му­вав свою лють на бігу і гар­ним, ве­лич­ним ру­хом од­ки­нув набік свій топірець.


- На бе­зо­руж­но­го з барт­ков не йду!..


Тоді во­ни взя­лись за бар­ки. Їх лед­ве роз­бо­ро­ни­ли.


Ну, що ж. Іван об­мив свої ра­ни, зак­ра­сив­ши Че­ре­мош кров'ю, та й пішов ме­жи вівці. Там знай­шов свій спо­чи­нок і роз­ра­ду.


Однак бійка не по­мог­ла. Все за­ли­ши­лось, як бу­ло. Так са­мо Палагна не три­ма­ла­ся ха­ти, так са­мо марнів Іван. Йо­го шку­ра зчорніла та обліпи­ла кості, очі за­па­лись ще глиб­ше, йо­го жер­ли га­ряч­ка, розд­ра­то­ван­ня і нес­покій. Він навіть втра­тив охо­ту до їжі.


«Не інак­ше, як мольфа­ро­ва спра­ва,- гірко ду­мав Іван,- на­ва­жив­ся на жит­тя, хо­че з світу мя звес­ти та й су­шить…»


Він хо­див до во­рож­ки, та од­вер­та­ла,- не по­мог­ло: відай, мольфар сильніший. Іван навіть упев­нив­ся у тім. Про­хо­дя­чи якось повз ха­ту Юри, він по­чув го­лос Па­лаг­ни. Нев­же во­на? Йо­му спер­ло у гру­дях. Притиснувши сер­це ру­кою, Іван прик­лав ву­хо до бра­ми. Не по­ми­лив­ся. Там бу­ла Па­лаг­на. Шу­ка­ючи шпа­ри, щоб за­зир­ну­ти у двір, Іван ти­хо по­су­вав­ся попід бар­кан. На­решті йо­му уда­лось знай­ти якусь дірку у бар­кані, і він по­ба­чив Па­лаг­ну і мольфа­ра. Юра, зігнув­шись, три­мав пе­ред Па­лаг­ною гли­ня­ну ляльку і ти­кав пальця­ми в неї од ніг до го­ло­ви.


- Б'ю кілок тут,- шеп­тав зловісно,- і сох­нуть ру­ки та й но­ги. В живіт - ка­рається на живіт; не го­ден їсти…


- А єкби у го­ло­ву вбив? - пи­та­ла ціка­во Па­лаг­на.


- Тоді ги­не в той мах…


Се ж во­ни на нього змов­ля­лись!..


Свідомість то­го ту­ма­ном шиб­ну­ла до го­ло­ви Іва­на. От ско­чить че­рез бар­кан і за­би­ти обох на місці. Іван стис­нув ру­кою барт­ку, зміряв очи­ма бар­кан, але рап­том зів'яв. Зне­сил­ля й бай­дужність зно­ву об­ня­ли все йо­го тіло. На­що? До чо­го? Так вже, пев­но, йо­му су­ди­лось. Він змерз од­ра­зу, без­си­ло опус­тив барт­ку і по­су­нув­ся далі. Ішов спустілий, не чу­ючи землі під но­га­ми, згу­бив­ши стеж­ку. Чер­воні кру­ги літа­ли пе­ред йо­го очи­ма та розп­ли­ва­лись по го­рах.


Куди він йшов? Не міг навіть зга­да­ти. Блу­кав без ме­ти, зла­зив на го­ри, спус­кав­ся і підіймав­ся, ку­ди но­ги но­си­ли. На­решті по­ба­чив, що си­дить над рікою. Во­на кле­котіла та шуміла під но­га­ми у нього, ся кров зе­ле­на зе­ле­них гір, а він вдив­ляв­ся без тя­ми в її бист­ри­ну, аж на­решті в йо­го стом­ленім моз­ку засвіти­лась пер­ша ясніша дум­ка: на сім місці бре­ла ко­лись Марічка. Тут її взя­ла во­да. Тоді вже зга­д­ки самі по­ча­ли зри­на­ти од­на по одній, на­ли­ва­ти по­рожні гру­ди. Він знов ба­чив Марічку, її ми­ле об­лич­чя, її прос­ту і щи­ру лас­кавість, чув її го­лос, її співан­ки… «Ізга­дай мні, мій ми­ленький, два ра­зи на дни­ну, а я те­бе ізга­даю сім раз на го­ди­ну…» І от те­пер нічо­го то­го не­ма. Не­ма й не вер­неться вже, як не мо­же ніко­ли вер­ну­тись на ріці піна, що сплив­ла за во­дою. Ко­лись Марічка, а те­пер він… Вже йо­го зірка лед­ве три­мається в небі, го­то­ва ско­ти­тись. Бо що на­ше жит­тя? Як блиск на небі, як че­реш­не­вий цвіт… нет­рив­ке й до­час­не…


Сонце схо­ва­лось за го­ри, в ти­хих вечірніх тінях за­ку­ри­лись гу­цульські ха­ти. Синій дим вив­ся крізь шпа­ри да­хі­вок, гус­то оку­ту­вав ха­ти, що розцвіта­лись на зе­лені гір, як ве­ликі бла­китні квітки.


Тусок обіймав сер­це Іва­на, ду­ша ба­ну­ва­ла за чимсь кра­щим, хоч невідо­мим, тяг­ла­ся в інші, кращі світи, де мож­на б спо­чи­ти. А ко­ли надійшла ніч і чорні го­ри блим­ну­ли сві­тлом са­мотніх осель, як пот­во­ри злим оком, Іван по­чув, що си­ли во­рожі сильніші за нього, що він вже поліг у бо­ротьбі.


Іван про­ки­нувсь.


- Вставай,- бу­ди­ла йо­го Марічка.- Вста­вай, і ходім.


Він гля­нув на неї і анітрош­ки не зди­ву­вав­ся. Доб­ре, що Марічка на­решті прий­шла. Підвівся і вий­шов з нею.


Вони мовч­ки здійма­ли­ся вго­ру, і, хоч бу­ла вже ніч, Іван ви­раз­но ба­чив при світлі зірок її об­лич­чя. Пе­релізли во­ри­н­ня, що одділя­ло ца­рин­ку од лісу, і всту­пи­ли у гус­ту за­ро­сль смерічок.


- Чогось так змарнів? Ци ти не­ду­жий? - обізва­лась Марі­чка.


- За то­бою, душ­ко Марічко… за то­бою ба­ну­вав…- Не пи­тав, ку­ди йдуть. Йо­му бу­ло так доб­ре з нею.


- Чи пам'ятаєш, сер­це Іван­ку, як ми схо­ди­лись тут, у се­му лісі: ти мені йграв, а я зак­ла­да­ла свої ру­ки тобі на шию та й цілу­ва­ла ку­че­ри­ки любі?


- Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не за­бу­ду…


Він ба­чив пе­ред со­бою Марічку, але йо­му див­но, бо він ра­зом з тим знає, що то не Марічка, а няв­ка. Йшов по­руч із нею й бо­яв­ся пус­ти­ти Марічку впе­ред, щоб не по­ба­чить кри­ва­ву дірку зза­ду у неї, де вид­но сер­це, ут­ро­бу і все, як се у няв­ки бу­ває. На вузьких стеж­ках він ту­ливсь до Марі­чки, аби йти ря­дом, аби не ли­ши­ти­ся зза­ду, і чув теп­ло її ті­ла.


- Давно я ма­ла те­бе спи­та­ти: за що ти вда­рив ме­не в

1 ... 12 13 14 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні забутих предків, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні забутих предків, Коцюбинський"