Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Тіні забутих предків, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні забутих предків" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 17
Перейти на сторінку:
ли­це? Тоді, пам'ятаєш, як би­лась ста­ри­ня на­ша, а я тремтіла під во­зом, ба­ча­чи кров…

- Ти побігла по­то­му, я ки­нув твої уплітки в во­ду, а ти да­ла мені цу­ке­рок…


- Я те­бе по­ко­ха­ла од­ра­зу…


Вони все заг­луб­ля­ли­ся в ліс. Чорні сме­ре­ки доб­ро­душ­но прос­тя­га­ли над ни­ми свої мох­наті ла­би, на­че бла­гос­лов­ля­ли, скрізь па­ну­ва­ла стро­га, в собі замк­ну­та ти­ша, і тільки в до­ли­нах роз­би­ва­лась шу­мом пінис­та сва­во­ля по­токів. І


- Раз я хотіла те­бе на­ля­ка­ти й схо­ва­лась. За­пор­па­лась в мох, за­ри­лась у па­по­роть і ле­жа­ла ти­хенько. Ти кли­кав, шу­кав, ма­ло не пла­кав. А я ле­жа­ла й ду­си­ла у собі сміх. А ко­ли врешті знай­шов, шо ти зро­бив зо мною?..


- Ха-ха!


- Ігій! Безвс­тид­ни­ку єден…


Мило на­ду­ла гу­би і так лу­ка­во пог­ля­да­ла на нього.


- Ха-ха! - сміявся Іван.


- Ха-ха! - сміяли­ся обоє, при­ту­лив­шись до се­бе.


Вона на­га­да­ла йо­му всі їхні ди­тячі за­ба­ви, хо­лодні ку­пелі у по­то­ках, жар­ти і співан­ки, стра­хи і втіхи, га­рячі обійми і му­ку роз­лу­ки. Всі ті милі дрібнич­ки, які гріли їм сер­це.


- Чому так дов­го не вер­тав з по­ло­ни­ни, Іван­ку? Шо там ро­бив-есь?


Івана кортіло їй роз­ка­за­ти, як йо­го кли­ка­ла у по­ло­нині лі­сна, приб­рав­ши го­лос Марічки, але він об­ми­нав то­ту зга­д­ку. Свідомість йо­го двоїлась.. Чув, що ко­ло йо­го Марічка, і знав, що Марічки не­ма на світі, що се хтось інший ве­де йо­го у безвісті, у не­деї, щоб там за­гу­би­ти. А про­те йо­му доб­ре бу­ло, він йшов за її сміхом, за її ще­бе­тан­ням діво­чим, не бо­ячись нічо­го, лег­кий й щас­ли­вий, яким був ко­лись.


Всі йо­го кло­по­ти і тур­бо­ти, страх смерті, Па­лаг­на і во­ро­жий мольфар - все ку­дись щез­ло, все од­летіло, на­че ніко­ли нічо­го та­ко­го не бу­ло. Без­жур­на мо­лодість й радість зно­ву во­ди­ли йо­го по сих без­люд­них вер­хах, та­ких мерт­вих й са­мотніх, що навіть лісо­вий шепіт не міг вдер­жа­тись там та спли­вав у до­ли­ну шу­мом по­токів.


- А я те­бе все виг­ля­да­ла та й все че­ка­ла, ко­ли з по­ло­ни­ни по­вер­неш. Не їла, не спа­ла, співан­ки роз­гу­би­ла, світ мні зі­в'яв… По­ки ми ся та й лю­би­ли, сухі ду­би цвіли, а як ми ся ро­з­лу­чи­ли, си­ренькі пов'яли…


- Не ка­жи так, Марічко, не ка­жи, люб­ко… Те­пер ми вже ра­зом та й довіку укупі бу­дем…


- Довіку? Ха-ха…


Іван здриг­нув­ся і став. Су­хий зловісний сміх різнув йо­му по серці. Неймовірно озир­нув­ся на неї.


- Смієшся, Марічко?


- Шо ти, Іван­ку! Я не сміялась. То тобі вчу­лось. Ти вже при­с­тав?


Тобі труд­но іти? Ходім ще трош­ки. Ходімо!..


Вона бла­га­ла - і він пішов далі, міцно при­тис­нув­шись пле­чем до пле­ча, з од­ним ба­жан­ням - йти так, щоб не ли­ши­тись по­за­ду і не по­ба­чить, що у Марічки замість одежі, замість спи­ни… Е, що там… не хотів ду­мать.


Ліс все густішав. Прілий дух гни­лих пнів, за­пах кла­до­ви­ща лісно­го йшов на них з пущі, де трухліли мертві сме­ре­ки та гнізди­лись по­гані гри­би - га­дяр і го­лубінка. Ве­ликі ка­мі­ння хо­лоділи під слизьким мо­хом, голі корні сме­рек за­плі­та­ли стеж­ки, вкриті верст­вою су­хої глиці.



Вони йшли далі й далі, за­би­ра­лись в хо­лод­ний і неп­ри­вітний глиб вер­хо­вин­них лісів.


Прийшли на по­лян­ку. Тут бу­ло тро­хи ясніше, сме­ре­ки на­че замк­ну­ли по­за со­бою чорність гли­бо­кої ночі.


Враз Марічка здриг­ну­лась і ста­ла. Ви­тяг­ла шию і нас­лу­ха­ла. Іван помітив, як три­во­га слиз­ну­ла по об­личчі у неї, зве­ла її бро­ви. Що ста­лось? Але Марічка не­терп­ля­че спи­ни­ла йо­го пи­тан­ня, пок­ла­ла па­лець на гу­би на знак мов­ча­н­ня і рап­том зник­ла. Все се ста­лось так нес­подіва­но й чуд­но, що Іван не встиг спам'ята­тись.


Чого во­на на­ля­ка­лась, ку­ди й чо­го втек­ла? Він пос­то­яв тро­хи на місці, сподіва­ючись, що Марічка надійде за­раз, але ко­ли її дов­го не бу­ло, він сти­ха пок­ли­кав:


- Марічко!..


М'яке за­пи­на­ло сме­ре­ко­во­го гілля ковт­ну­ло той пок­лик, і знов бу­ло ти­хо.


Іван стри­во­живсь. Хотів шу­ка­ти Марічку, але не знав, в який бік іти, бо не помітив, ку­ди во­на зник­ла. Ще го­то­ва десь заб­лу­ди­тись у лісі або зірва­тись у прірву. Чи не пок­ла­с­ти ват­ру? По­ба­чить во­гонь і бу­де зна­ти, ку­ди вер­ну­тись.


Іван на­ки­дав су­хих га­лу­зок і підпа­лив. Во­гонь потріщав тро­хи підспо­дом і виг­нав дим. А ко­ли дим за­ме­тавсь над вог­нем, за­ме­та­ли­ся тіні кост­ру­ба­тих сме­рек і за­люд­ни­ли по­лян­ку.


Іван сів на пеньок і об­ди­вив­ся. По­ля­на бу­ла за­ки­да­на вся трух­ля­ви­ми пня­ми, ко­лю­чою сіткою гост­рих вершків, між яки­ми ви­лась ди­ка ма­ли­на. Спідні га­луз­ки сме­рек, тонкі й по­сохлі, зви­са­ли до­до­лу, як ру­да бо­ро­да. Сум зно­ву об­няв Іва­на. Він зно­ву був сам. Марічка не йшла.


Закурив люльку і вдив­ляв­ся в во­гонь, щоб чим-не­будь ско­ро­ти­ти че­кан­ня. Му­си­ла ж врешті прий­ти Марічка. Йо­му навіть зда­ва­лось, що він чує її хо­ду і тріск під но­га­ми гілля­чок. О! Врешті, во­на… Хотів вста­ти і піти їй на­зустріч, але не встиг. Сухі гілляч­ки роз­су­ну­лись ти­хо, і з лісу вий­шов який­сь чо­ловік.


Він був без одежі. М'яке тем­не во­лос­ся пок­ри­ва­ло все йо­го тіло, ото­ча­ло круглі і добрі очі, зак­ли­ни­лось на бо­роді і зви­са­ло на гру­дях. Він склав на ве­ли­кий живіт за­рослі вов­ною ру­ки і підійшов до Іва­на.


Тоді Іван зра­зу йо­го впізнав. Се був ве­се­лий чу­гай­стир, до­б­рий лісо­вий дух, що бо­ро­нить лю­дей од ня­вок. Він був смер­тю для них: зло­вить і роз­де­ре.


Чугайстир доб­ро­душ­но всміхнув­ся, кліпнув лу­ка­во оком і пос­пи­тав Іва­на:


- Куди побігла?


- Хто?


- Нявка.


«Се він про Марічку,- з ля­ком по­ду­мав Іван, і сер­це за­ка­ла­та­ло йо­му в гру­дях.- Ось чо­го во­на зник­ла!..»


- Не знаю… Не видів,- бай­дуж­но обізвав­ся Іван і зап­ро­сив чу­гай­ст­ра:


- Сідайте.


Чугайстир сів на пеньок, обт­ру­сив­ся з су­хо­го лис­ту і про­с­тяг до вог­ню но­ги.


Обоє мов­ча­ли. Лісо­вий чо­ловік грівсь ко­ло ват­ри та роз­ти­рав собі круг­лий живіт, а Іван ду­мав упер­то, яким би чи­ном дов­ше зат­ри­мать чу­гай­ст­ра, щоб Марічка як­най­далі встиг­ла втек­ти.


Але чу­гай­стир сам до­поміг.


Підморгнув до Іва­на лу­ка­вим оком і обізвав­ся:


- Може б, ти трош­ки пішов зо мною у та­нець?


- А чо­му б ні? - ра­до підняв­ся Іван. До­ки­нув у ват­ру сме­річчя, пог­ля­нув на пос­то­ли, обс­мик­нув со­роч­ку на собі і став до тан­цю.


Чугайстир пок­лав во­ло­хаті ру­ки на бо­ки і вже хи­тав­ся.


- Ну, по­чи­най!..


Що ж, як по­чи­на­ти, то по­чи­на­ти.


Іван туп­нув на місці, вис­та­вив но­гу, струс­нув усім тілом і поп­лив в легкім гу­цульськім танці. Пе­ред ним смішно ви­хи­ляв­ся чу­гай­стир. Він приж­му­рю­вав очі, поц­мо­ку­вав ро­том, тру­сив жи­во­том, а йо­го но­ги, об­рослі, як у вед­ме­дя, незг­раб­но туп­ця­ли на однім місці, зги­на­лись і роз­ги­на­лись, як грубі обіддя. Та­нець, ви­ди­мо, йо­го загрівав. Він вже підска­ку­вав ви­ще, присідав ниж­че, до­да­вав собі ду­ху ве­се­лим бур­чан­ням

1 ... 13 14 15 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні забутих предків, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні забутих предків, Коцюбинський"