Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Що саме — спочатку навіть не помічав. А це ж була увертюра із "Сороки-злодійки" Россіні. Та сама, яку, готуючи спагеті, я наспівував, коли подзвонила дивна жінка.

Я сидів у безлюдному саду, поглядав на траву і кам'яного птаха, фальшиво насвистував, і мені здавалося, ніби я повернувся в дитинство. Ніхто не знав про мою схованку. Ніхто не міг мене побачити. Від таких думок я повністю заспокоївся.

Я підтягнув ноги, зігнув коліна й підпер щоки долонями. Заплющив на хвилину очі. Як і раніше, навколо стояла тиша. Темрява під заплющеними очима скидалася на вкрите хмарами небо, тільки сіра барва була трохи густішою. Раз по раз хтось підходив і додавав нового відтінку. Золотого. Зеленого. Червоного. Мене просто вразило таке багатство відтінків сірого кольору. "Дивне створіння людина, — подумав я. — Досить їй на десять хвилин заплющити очі, як відкривається їй стільки різноманітних відтінків".

Ні про що не думаючи, я перебирав у голові зразки сірого кольору й насвистував.

— Гей! — озвався хтось.

Я вмить розплющив очі. Висунувся боком уперед і глянув поверх бур'яну на хвіртку. Вона була відчинена. Розчахнута навстіж. Видно, услід за мною хтось сюди зайшов. Серце шалено загупало.

— Гей! — повторив хтось знову. З-за кам'яної статуї з'явилася дівчина, яка минулого разу в саду навпроти приймала сонячні ванни. На ній була світло-блакитна майка фірми "Адідас" і шорти. Вона злегка накульгувала на ногу. І тільки темних окулярів не мала.

— Власне, що ви тут робите? — запитала вона.

— Розшукую кота, — відповів я.

— Справді? — здивувалася вона. — Мені так не здається. Та хіба знайдете кота, якщо сидітимете тут із заплющеними очима й насвистуватимете?

Я відчув, що червонію.

— Мені байдуже, — вела далі дівчина. — Ану ж вас побачить невідома людина й подумає, що ви збоченець? Будьте обережні. А ви таки не збоченець?

— Думаю, що ні.

Дівчина підійшла до мене й, старанно оглянувши звалені під дахом стільці, довго вибирала один, що здався їй менш брудним. Після того ще раз його перевірила, поставила на землю і сіла.

— Я не знаю, що ви насвистували, але ніякої мелодії я не почула. Ви часом не голубий?

— Та начебто ні, — відповів я. — А чому ти так подумала?

— Бо чула, нібито голубі не вміють свистіти. Це правда?

— Та хто його знає.

— Зрештою, мені байдуже, хто ви — голубий, збоченець чи ще хтось, — сказала дівчина. — До речі, як вас звати? Важко з кимсь говорити, коли не знаєш його імені.

— Тору Окада.

Дівчина кілька разів повторила моє ім'я.

— Ім'я так собі, правда?

— Можливо, — відповів я. — Але мені чомусь здається, начебто перед війною був міністр закордонних справ Тору Окада.

— Я нічого в цьому не розумію. Історія для мене — темний ліс. Ну гаразд. А може, маєте якесь-прізвисько, Тору Окада-сан? Яке легше вимовляти.

Я старався, але не міг пригадати жодного прізвиська. Ні разу в житті не мав його. Цікаво: чому?

— Нема в мене прізвиська.

— Ну, скажімо, Ведмідь? Або Жаба?

— Нема.

— Отакої! — здивувалася вона. — Тоді придумайте що-не-будь.

— Заводний Птах, — сказав я.

— Заводний Птах? — Дівчина витріщилася на мене, розтуливши рота. — А що це таке?

— Заводний Птах, — сказав я. — Щоранку сидить на дереві й накручує пружину нашого життя. Крі-і-і-і…

Дівчина все ще не спускала з мене очей.

Я зітхнув.

— Я щойно придумав. Цей птах щодня прилітає до нас і кричить із сусідського дерева: "Крі-і-і-і…" Однак ніхто його досі не бачив.

— Ого! Гаразд. Так і зватиму вас Заводним Птахом. Також язика можна зламати, але все-таки набагато краще звучить, ніж Тору Окада.

— Дякую.

Дівчина підтягла ноги на стілець й увіткнулася підборіддям у коліна.

— А тебе як звати? — спитав я.

— Мей Касахара. Мей… від місяця травня.

— Ти народилась у травні?

— Хіба це не очевидно? От було б дивно, якби я народилася у червні, а мене назвали Мей!

— Це правда, — сказав я. — А до школи, бачу, ти так і не ходиш?

— Я вже давно за вами спостерігаю, Заводний Птаху, — сказала Мей, знехтувавши моїм запитанням. — З кімнати в бінокль бачила, як ви зайшли у дротяну хвіртку. Завжди при собі маю маленький бінокль, щоб стежити за доріжкою. Ви, мабуть, знаєте, що тут вештаються дуже різні люди. І не тільки люди, але й тварини. А що ви тут робили весь цей час, поки сиділи самі?

— Просто байдики бив, — відповів я. — Згадував минуле, свистів.

— Ви трохи дивак, хіба ні? — сказала Мей Касахара, кусаючи нігті.

— Зовсім ні. Всі так роблять.

— Можливо, але ніхто інший навмисне для цього не заходить у порожній дім. Якщо хочеться посвистіти й згадати минуле, то можна це робити й у власному дворі.

Вона мала рацію.

— Так що, Нобору Ватая все ще не повернувся додому? — запитала Мей.

Я похитав головою.

— А ти після нашої зустрічі його не бачила?

— З брунатними смугами і трошки зігнутим хвостом? Ні разу. Хоча відтоді також його виглядала.

Мей добула з кишені шортів пачку "Short Hope", прикурила від сірника. Мовчки кілька разів затяглася, пильно глянула мені в обличчя.

— Послухайте, у вас волосся не рідшає?

Я мимоволі провів рукою по волоссю.

— Та не там, — сказала дівчина. — Над чолом. Вам не здається, що воно занадто відступає назад?

— Якось не помічав.

— Звідти й почнете лисіти. Це я добре бачу. Волосся відступатиме все вище й вище. — Мей цупко схопила себе за волосся, відтягла назад і показала мені своє оголене біле чоло. — Зверніть на це увагу.

Я торкнувся краю волосся на чолі. Начебто справді воно відступило назад, а може, так мені тільки здалося після її слів. І я трохи занепокоївся.

— Ти кажеш: зверніть увагу. Але як це краще зробити?

— Насправді ж тут нічого не можна зробити, — сказала Мей. — Проти облисіння нема засобів. Кому судилося облисіти — облисіє, коли прийде його час. І нічим цього не зупиниш. Часто кажуть: як дбайливо доглядатимеш волосся, не матимеш лисини. Але все це брехня. Чиста брехня. Підіть-но на станцію Сіндзюку і подивіться на волоцюг, які там сплять. Жодного лисого серед них не знайдете. Гадаєте, вони щодня миють голову шампунем "Clinique" або "Vidal Sasoon"? Чи щодня втирають у голову який-небудь лосьйон? Чого тільки не скажуть косметичні фірми, щоб витягти якомога більше грошей з кишені людей з ріденьким волоссям!

— Твоя правда, — сказав я захоплено. — Та звідки ти набралася таких повних знань про облисіння?

— Я вже давно підробляю в одній фірмі — виробнику перук. Бо до школи не ходжу й не знаю, як згаяти час. Розсилаю анкети, проводжу опитування й таке інше. Тому докладно все про лисих знаю. У мене про них повно інформації.

— Ого!

— Але от що, — сказала дівчина, кинувши на землю недокурок і загасивши його ногою, — у цій фірмі заборонено вживати слово "лисий". Натомість треба казати "людина з проблемою рідкого волосся". "Лисий" — це дискримінаційний термін. Ось так! Коли одного разу я жартома бовкнула "людина з вадами волосяного покриву", то відразу дістала прочухана. Мовляв, насміхатися не треба! Бо вони там такі серйо-о-озні. До речі, ви знаєте, що здебільшого люди на світі страшно серйо-о-озні?

Я добув з кишені карамельок, кинув одну собі в рот, а іншу запропонував Мей. Вона похитала головою і вийняла з пачки нову сигарету.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви все ще безробітні?

— Так.

— А збираєтеся серйозно працювати?

— Звичайно, — відповів я, але відразу засумнівався. — А втім, не знаю. Здається, потрібен час на роздуми. Сам точно не знаю, а тому не можу нічого добре пояснити.

Покусуючи нігті, Мей Касахара не спускала з мене очей.

— А знаєте, Заводний Птаху, чого б вам не підробляти разом зі мною в цій фірмі? Платять сяк-так, але робота легка й графік досить вільний. Довго не думайте! Якщо побудете на тимчасовій роботі, то, можливо, легше розберетесь у багатьох своїх справах. Спробуйте, хоч би для зміни обстановки.

"Непогана ідея", — подумав я і сказав: — Непогана ідея.

— От і добре! Наступного разу я зайду по вас. Де ваш дім?

— Трохи важко пояснити, але якщо підеш доріжкою і звернеш кілька разів, то ліворуч побачиш дім, де стоїть червона "Хонда-Сівік" з наліпкою на бампері: "Хай живе мир між народами світу!". Наступний дім — наш, без виходу на доріжку, а тому доведеться перелазити через бетонну огорожу, щоправда, трохи нижчу за мене.

— Не турбуйтесь. Бо через таку огорожу я можу легко перебратися.

— Нога вже не болить?

Дівчина з присвистом зітхнула й випустила струмок тютюнового диму.

— Та нічого. Я навмисне кульгаю, щоб до школи не ходити. Прикидаюся перед моїми стариками. Непомітно звикла. Вдаю, що з ногою негаразд, навіть тоді, коли сиджу сама в кімнаті. Я страшна акуратистка. Якщо хочеш когось обдурити, то спочатку обдури самого себе. А ви, Заводний Птаху, сміливі?

— Гадаю, не дуже, — відповів я.

— А цікаві?

— Трохи.

— А ви не вважаєте, що сміливість і цікавість між собою чимось схожі? — запитала Мей. — Де сміливість, там і цікавість, і навпаки — де цікавість, там і сміливість, хіба ні?

— Ну що ж, можливо, справді чимось схожі, — сказав я. — А буває і так, — що сміливість і цікавість зливаються водно, як ти сказала.

— Скажімо, коли нишком залазиш у чужий дім?

— Саме так, — сказав я, перекочуючи на язиці карамельку. — У такому випадку цікавість і сміливість начебто діють разом. Іноді цікавість тягне за собою сміливість і підганяє її. Однак здебільшого цікавість швидко зникає, на відміну від сміливості. Цікавість скидається на веселого приятеля, якому не можеш довіритися. Вона запалює тебе, але в будь-яку мить може кинути тебе. І тоді доводиться діяти самому, зібравши докупи всю мужність.

Мей трохи задумалася над цим.

— Справді… Можна й так вважати. — Вона піднялася зі стільця, обтрусила пил із шортів і глянула на мене згори. — Послухайте, Заводний Птаху, ви не хотіли б подивитися на колодязь?

— Колодязь? — поцікавився я. — Який ще колодязь?

— Тут є висохлий колодязь, — сказала Мей. — Він мені до певної міри подобається. Хочете подивитися?

Ми перейшли через сад й обійшли дім збоку. Колодязь, півтора метра діаметром, закривався круглою кришкою з товстих дощок. Зверху кришку придавлювали два бетонні блоки. Біля його стінки, що виступала над землею приблизно на метр, ніби насторожі, стояло старе дерево. Начебто фруктове, але з невідомою мені назвою.

Колодязь, як і все інше в цьому домі, здавався вже давно покинутим і запущеним.