Читати книгу - "Доктор Сон"

сидіння унітаза підняте. Ден рвонув уперед, упав на коліна і видав із себе потужний потік жовто-коричневої рідини прямо на плаваючий кавалок лайна. Відвернувшись убік, він потягнувся до важеля змиву, намацав, натиснув. Стрімко ринула вода, але звичайних звуків стікання до каналізації по тому не почулося. Він знов поглянув туди і побачив дещо тривожне: лайно, ймовірно його власне, спливало поверх моря напівперетравлених барних закусок до забризканих сечею берегів унітаза. За мить до того, як йому перелитися, додавши завершеності банальним жахам цього ранку, щось в унітазовому горлі прокашлялося і всю ту масу всмоктало геть. Ден знову вирвав, потім сів навпочіпки, спершись спиною на стіну ванної, похиливши свою стугонливу голову, чекаючи, поки наповниться бачок, щоби змити знову.

«Більше ніколи. Присягаюся. Більше ніякого алкоголю, ніяких барів, ніяких бійок».

Сотий раз обіцянка самому собі. Чи, мо’, й тисячний.

Одне було напевне: йому треба забиратися з цього міста, бо інакше йому світить ускочити в халепу. Нічого неймовірного нема в припущенні, що вскочить він у серйозну халепу.

«Джонні, який головний приз у нас для сьогоднішнього переможця? Боб, це ДВА РОКИ В ШТАТНІЙ В’ЯЗНИЦІ ЗА НАПАД І ПОБИТТЯ З ЗАВДАВАННЯМ УШКОДЖЕНЬ!»

І… аудиторія в студії шаленіє.

Унітазний бачок затих, завершивши своє шумливе заповнення. Він потягнувся до важеля, щоби змити «Плоди Похмілля, Частину Другу», а потім зупинився, зазираючи до чорної діри у своїй короткотерміновій пам’яті. Чи пам’ятає він власне ім’я? Так! Деніел Ентоні Торренс. Чи знає він ім’я тієї ціпки, що хропе на матраці в кімнаті? Так! Діні. Прізвища він не пригадував, але цілком імовірно, що вона його йому зовсім не називала. А ім’я поточного президента він знає?

Дена вжахнуло, що не знає, спершу ні. У цього парубка хвацька, як у Елвіса, зачіска і ще він грає на саксі – доволі поганенько. Але як його звати?..

«А чи знаєш ти, де саме ти зараз?»

Клівленд? Чарлстон? Як не те, то інше32.

З усією розкішною ясністю ім’я президента зринуло йому в голові, коли він уже натискав важіль змиву унітаза. І Ден був не в Клівленді й не в Чарлстоні. Він у Вілмінгтоні33, що в штаті Північна Кароліна. Працює санітаром у шпиталі Благодатної Діви Марії. Чи працював. Настав час рухатись далі. Якщо він переїде до якогось іншого місця, якогось доброго місця, можливо, йому вдасться кинути пити і розпочати все спочатку.

Він підвівся і подивився у дзеркало. Ушкодження були вже не такими й страшними, як він боявся. Ніс набряклий, але наразі не зламаний – принаймні йому так гадалося. Кірка засохлої крові над здутою верхньою губою. Був синець на правій вилиці (ковбой у тракторному кашкеті, мабуть, був шульгою) з кривавим відбитком каблучки в центрі нього. Ще один забій, цей величенький, розповзся у суглобовій западині його лівого плеча. Цей, як йому пригадувалося, був від більярдного кия.

Він зазирнув до аптечної шафки. Серед макіяжних тюбиків і безладдя флакончиків із безрецептурними засобами знайшлося три слоїки тих, що продають тільки за приписом лікаря. Найперше – «Дифлюкан», який зазвичай виписують при грибкових інфекціях. Побачивши його, Ден знов порадів, що він обрізаний. Другим був «Дарвон суміш 65». Відкоркувавши флакон, він побачив там із півдюжини капсул і три з них поклав собі до кишені для пізнішого застосування. Останній рецепт було виписано на «Фіорицет», і цей флакончик, на щастя, виявився майже повним.34 Ден проковтнув три пігулки, запивши їх холодною водою. Від нахиляння до раковини біль у його голові став ще гіршим, але він подумав, що полегшення настане вже незабаром. Створений проти мігрені й головного болю при внутрішньочерепному тиску, «Фіорицет» був гарантованим убивцею похмілля. Ну… майже гарантованим.

Він уже мало не причинив дверцята аптечки, але вирішив наостанок ще раз озирнути її вміст. Посовав усе те лайно, що там лежало. Вагінального колечка немає. Можливо, воно лежало у неї в сумочці. Він сподівався, що так, бо сам гумок при собі не носив. Якщо він її трахав – хоча напевне він цього не пам’ятав, але, мабуть, таки так – він робив це незагнузданим.

Одягнувши труси, він почалапав назад до кімнати, де на мить затримався у дверях, дивлячись на жінку, яка привела його вночі до себе додому. Розчепірені руки і ноги, все на видноті. Вчора увечері у своїй тісній шкіряній сукенці до середини стегна, обрізаному топіку, в сандаліях на коркових підборах і сережках-кільцях вона виглядала, як богиня Західного світу. Зараз, уранці, він побачив обвисле біле тісто її майбутнього пивного черевця і друге підборіддя, що вже почало намічатися під першим.

Він побачив дещо гірше: зрештою, вона не була жінкою. Можливо, не малоліткою (прошу, Боже, тільки не сцикавкою кримінального віку), але їй напевне було не більше двадцяти, а можливо, й менше вісімнадцяти років. На одній стіні висів тремтливо дитячий плакат «КІСС»35, на якому Джин Сіммонс вивергав із себе вогонь. На іншій – гарнюнє кошеня з настраханими очима вчепилося в гілку дерева. ЧІПКО ТРИМАЙСЯ, БЕЙБІ – радив напис на цьому плакаті.

Він мусив звідси вшиватися.

Їхній одяг жужмом валявся в ногах матраца. Він виплутав свою майку з її трусиків, насмикнув її собі через голову, потім вліз у джинси. І, не довівши наполовину догори блискавку, застиг, раптом второпавши, що його ліва передня кишеня зараз значно пласкіша, аніж вона була вчора вдень, коли він виходив з того закладу, де чеки перетворюють на готівку.

«Ні. Цього бути не може».

У його голові, яка лишень почала на найдрібнішу крихточку почуватися краще, знову застугоніло наввипередки з серцем, що набрало темпу, а коли він сягнув рукою до кишені, та виринула звідти всього лиш з десятидоларовою банкнотою і двома зубочистками, одна з яких встромилася йому під ніготь, у самісіньке чутливе м’ясо під ним. Він це ледь завважив.

«Ми ж не пропили п’яти сотень доларів. Жодним чином не могли. Ми б померли, якби випили так багато».

Його портмоне залишилося на своєму місці, у задній кишені. Він його витяг, плекаючи безнадійну надію, але де ж пак. У якийсь момент він певне переклав десятку, яку зазвичай тримав у ньому, до передньої кишені. Передня кишеня складніша для барних щипачів, що наразі здавалося гірким жартом.

Він подивився на розпластану навзнак на матраці хропучу дівчину-жінку і вже було зробив порух до неї, збираючись струсонути, розбудити і запитати, що вона зробила з його клятими грошима. Придушити її, аби прокинулася, якщо цього буде треба. Але якщо вона