Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

«Світська хроніка леді Віслдаун», 28 квітня 1813 року

Так, вечір вийшов невдалим, дійшла висновку Дафна. Спочатку вона намагалася сховатися в одному із затемнених куточків танцювальної зали, що було нелегко, оскільки леді Данбері ніколи не шкодувала грошей на освітлення. А коли вирішила змінити укриття та поспішила покинути залу, то по випадковості наступила на ногу міс Філіпі Фезерінгтон, яка й раніше не відзначалася тихим голосом, а тут закричала так, що, мабуть, чути було на вулиці:

— Дафна Бріджертон! Ти віддавила мені палець!

Цей крик привернув серед інших увагу Найджела, і той кинувся через усю залу за Дафною, як мисливець за дичиною. Надії Дафни, що вона випередить його і встигне втекти, не справдилися — він наздогнав її біля виходу і знову почав виливати свої почуття.

Все це було прикро і малоприємно, а тепер ще цей зовсім незнайомий, але нічого не скажеш — досить приємний на вигляд суб'єкт, який став свідком не надто симпатичної сцени між нею та Найджелом, що закінчилася майже нокаутом. Що найгірше, цей нахабник посмів засміятися. Навіть не намагався приховати свою веселість.

Дафна дивилася на нього без схвалення. Справді, хто він? Вона жодного разу не бачила його в лондонському світлі, мати не знайомила її з ним, а вже та не проґавила б нагоди представити їй

такого гарного юнака. Втім, цілком можливо, він одружений, внаслідок чого надовго викреслено зі списку матері. Але Дафна подумала, дивлячись на нього, що наврядчи, нічого не чула б про нього, якби він перебував упродовж останніх років у Лондоні.

Він був гарний, з цим не посперечаєшся, навіть, мабуть, надто для чоловіка. Але що стосується статури та зростання, вони не могли викликати нарікань. Він був приблизно такий же високий, як її старші брати, що трапляється нечасто. Подібні йому, подумала раптом вона, могли б відвернути увагу щебечучих дівчат навіть від таких привабливих молодих джентльменів, як її улюблені брати Ентоні, Бенедикт та Колін.

Але, власне, яка справа до його зовнішності і тим більше до того, чи можуть з ним конкурувати її брати? Можливо, вона так подумала, бо знала: такі чоловіки, як він, ніколи не зацікавляться жінками на зразок неї. І ще подумала: якого диявола він опинився тут у той момент, коли нещасний Найджел розпростерся на підлозі, а вона сіла над ним, як статуя розпачу?

Однак що б вона не думала і не відчувала в цю секунду, все це виявилося в похмурих бровах та різкому питанні:

— Хто ви такий?..

Саймон сам би не міг пояснити, чому він не відповів на запитання прямо і просто, а натомість

склав дуже сумнівної художньої гідності натужну фразу:

— У мої наміри входило стати вашим рятівником у разі потреби, але тепер я бачу, що

ви не потребуєте моїх послуг.

Проте сказане подіяло. Помітно пом'якшивши тон, Дафна сказала:

— Що ж, тоді прийміть мою подяку. Шкода, ви не з'явилися на кілька секунд раніше, тоді я б не завдала йому цього злощасного удару, від якого він так легко впав і навіть не намагається встати.

Тепер Саймон звернув нарешті увагу на людину, що сидить на підлозі і стогне крізь

пухкі губи:

— Лаффі, про Лаффі. Я все одно люблю тебе, Лаффі.

— Гадаю, це він звертається до вас? — спитав Саймон, переводячи погляд на дівчину.

Позитивно, вона гарна собою, і, якщо дивитися трохи зверху, як дивиться він, виріз її сукні

виглядає особливо спокусливим.

— Ні до вас! — огризнулася Дафна.

Їй не сподобалися потуги на гумор, які вона вловила у питанні. Але вона все ж таки встигла звернути увагу, що його погляд спрямований на ту частину її тіла, яку не можна назвати обличчям.

— Краще скажіть, що робити з ним?

— Нам? — перепитав Саймон.

— Ви ж щойно сказали, — з глузливою усмішкою помітила Дафна, — що мали намір стати моїм рятівником. То врятуйте хоча б мою жертву… Що з ним таке, справді?

— Дорога міс Лаффі, — надто поблажливим, як він сам помітив, тоном промовив Саймон, нахиляючись до Найджела. — Мені не хочеться вас засмучувати, але, на мою думку, ваша жертва дуже п'яна. Може, витягти його надвір?

— Ні в якому разі! Там іде дощ.

— Дорога міс Лаффі, - повторив Саймон з тією ж інтонацією. — Ви надто добрі. Адже ця

людина образила вас.

— Нічого подібного, сер. З чого ви взяли? Він просто… просто надто настирливий. А взагалі й мухи не скривдить.

— Ви благородна істота, міс. Мені соромно за свої жорстокі наміри.

Тепер він говорив майже серйозно. Адже більшість жінок з тих, кого він знав, влаштували б щонайменше істерику в подібній ситуації і вже в жодному разі не виявили б і краплі жалю до кривдника.

Дафна піднялася з колін, обтрусила зелений шовк сукні. Вона мала таку зачіску, що один локон довгого густого волосся спадав на плече, злегка торкаючись напівоголених грудей. Вона щось почала говорити, але Саймон, будучи достатньо вихованим і знаючи, що даму

слід слухати хоча б одним вухом, не розрізняв зараз майже жодного слова з того, що вона говорила про Найджеле, про те, як шкодує його і відчуває свою провину за те, що той випив, мабуть, більше, ніж слід. Саймон прислухався не до слів, а до своїх відчуттів, а вони такі: йому до смерті хотілося торкнутися губами її локона і потім продовжити рух від плеча до грудей.

Він розумів, що з її чуттєвих губ зриваються якісь слова, але сенсу не вловлював. Крім одного: ці губи вимагають поцілунку.

Проте вона вловила, що він її не слухає.

— Сер, — промовила вона обурено, — ви не хочете вдуматися, про що я говорю. Я говорю про це нещастя і питаю, що з ним робити. Чуєте?

— Звісно.

— Ні, не чуєте.

— Не чую, — зізнався він.

— Ви смієтесь наді мною? — Вона навіть тупнула ногою.

— Зовсім ні, — відповів він, не зводячи з неї очей. Йому подобалося у ній все, і її гнів теж.