Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Якщо не хочете допомогти, буде краще, якщо ви підете.

Саймон постарався взяти себе в руки та відповів:

— Вибачте. Звичайно, я допоможу вам. Скажіть, що потрібно зробити.

Вона зітхнула.

— Я щойно намагалася пояснити вам, сер, що він не міг упасти від моєї ляпаса і тим більше

так довго лежати. Що ж із ним таке? Може, викликати лікаря? Дивіться, він затих! Боже мій!

Саймон ще раз нахилився до лежачого, трохи посунув його, повернув голову.

— Він ущент п'яний і зараз мирно спить, — сказав він, випростуючись.

— Ви впевнені?

— Можу заприсягтися. Навіть похропує.

— Якщо те, що ви кажете, сер, правда, гадаю, його треба залишити тут. Нехай відсипається,

бідолаха… Втім, ні, що я говорю! Як недобре з мого боку! Потрібно щось інше!

— Ви маєте рацію, міс, і ось що я пропоную: я викличу свій екіпаж, і ми відправимо його додому.

— О, як я вам вдячна! Це справді найкращий вихід.

— Зараз я піду, а ви зачекайте у бібліотеці.

— Навіщо?

— Якщо не хочете, щоб хтось, хто випадково пройде тут, не натрапив на Вас, що стереже тіло, яке нерухомо лежить.

— Нерухливе тіло! — здригнулася вона. — Не треба так говорити про Найджеля.

— Він незабаром оживе, запевняю вас. Отже, чекайте мене в бібліотеці, а коли я повернусь, ми перенесемо його до екіпажу.

— Як ми це зробимо, сер?

— Не маю жодного поняття, — відповів він з обеззброєною, майже дитячою посмішкою, від якої в неї перехопило подих.

Дафна і уявити не могла, що ця людина з такими різкими манерами та наказовими інтонаціями вміє так усміхатися.

Раніше вона думала, що тривале спілкування з чотирма братами, які ніколи не шкодували для неї усмішок, зробило її малочутливою до цього способу висловлювати своє розташування, але виявилося, це не так: її серце здригнулося, вона навіть відчула слабкість у колінах.

Щоб відволіктися від цих хвилюючих думок, дівчина знову опустилася навколішки поруч із Найджелом, називаючи його на ім'я і благаючи прокинутися. На її подив, він майже відразу відгукнувся.

— Дафно! О Дафна! — Простогнав він. Незнайомець миттєво відреагував на ім'я.

— Дафна, — повторив він. — Раніше ця людина називала вас якось інакше. Вас звуть Дафна?

— Так, це моє ім'я, — роздратовано відповіла вона, підводячись з колін. Їй знову не сподобався його

владний тон. — Що вам у ньому не подобається?

— Господи, значить, ви Дафна Бріджертон?

— Не заперечуватиму, сер.

Саймон відступив на два кроки, не зводячи очей з її обличчя. Звичайно ж: густе каштанове волосся, ніс — зовсім як у Ентоні. Вона його сестра!

Дідька лисого! А в нього виникли сластолюбні помисли, він був не такий далекий від бажання оволодіти нею! Не тут, звичайно, не в коридорі, але за зручнішого випадку…

Однак тепер… тепер він не сміє навіть у думках порушити непорушне правило дружби: не побажай гріховно сестру друга твого.

Мабуть, вона вловила в його погляді якусь розгубленість, бо запитала легким глузуванням:

— А хто ж ви? Чи можу я це дізнатися?

— Моє ім'я Саймон Клайвдон, — пробурмотів він.

— Герцог Гастінгс?

Він мовчки кивнув головою.

— О Боже, хто б міг подумати!

Тепер була його черга спостерігати деяку розгубленість на її обличчі, вона навіть зблідла — або йому здалося?

Теж не без іронії він запитав:

— Сподіваюся, ви не збираєтеся непритомніти, міс Бріджертон?

Його припущення зачепило її.

— Запевняю вас, ні! — різко відповіла вона.

— Прекрасно.

— Просто сьогодні,— вважала вона за потрібне додати, — мій брат говорив про вас…

— Думаю, нічого поганого? — перебив він її з усмішкою.

— Говорив, що ви небезпечна людина. І не лише від нього я це чула.

— Я? Д-д…

Він відчув, що язик не кориться йому, і замовк, увібравши в себе повітря. Збоку могло здатися, людина просто обурена чимось і намагається впоратися з гнівом.

— Д-дорога міс Бріджертон, — продовжив Саймон, — я не можу повірити цій характеристиці.

— Доведеться, мілорде. Про це навіть повідомили сьогодні у газетах.

— Невже в Таймс? — вигукнув він із комічним жахом.

— Ні, в газеті Віслдаун.

— Вісл… що? — перепитав він. — Це нова популярна газета?

— Ах, так, ви тільки повернулися до Лондона і ще багато чого не знаєте. Але вам доведеться познайомитися з цією газетою, хоча це всього лише листок зі плітками, зате з нашого життя. І дуже цікавими.

— Міс Бріджертон, — сказав Саймон рішуче, — нехай Найджел ще трохи поспить, поступово приходячи до тями, а ви тим часом просто зобов'язані розповісти мені про це унікальне друковане видання.

— Суцільні штибу і пересуди, — повторила вона. — Злослівність і зломовність. Однак усі читають та обговорюють. Там я прочитала про ваш приїзд.

— І що ж, — його очі звузилися, — написано про мене?

Вигляд у нього був настільки грізним, що вона мимоволі позадкувала і майже вперлася в стіну. Далі відступати не було куди. Що ж це їй так щастить цього вечора? Два не цілком нормальні чоловіки на її шляху: один напивається до непритомності через нерозділене кохання, а інший готовий мало не вдарити її через якусь газетку, про яку вона мала необережність розповісти. У той же час їй було трохи шкода його: людина повернулася на батьківщину, а його тут же повідомляють, що про його благородне ім'я пише якась дама на ім'я Віслдаун. Кому це сподобається?

— Не треба так засмучуватися, — м'яко сказала вона. — Там всього-на-всього написано, що ви порядний розпутник, чого, гадаю, ви не заперечуватимете, оскільки знаю: більшість чоловіків страшенно пишаються цим званням… — Вона замовкла, чекаючи гарячих спростування, але вони не пішли, і вона продовжувала:

— До речі, деякі знайомі мені люди підтверджують цю думку.

— Хто ж, наприклад?

— Не кричіть, сер. Наприклад, моя мати, яка знала вас