Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Яке, цікаво?

— Шалопай, якщо пам'ять мені не зраджує.

— Звучить набагато краще.

— І вона забороняла мені, як пам'ятаю, перебувати з вами в одній компанії.

— Невже? А ви?

— Мені було тоді стільки років, що я все одно не могла б проводити час у вашому суспільстві.

— Це вибачає вас, Дафно.

Вона говорила все це, розуміючи в душі, що робить так тільки для того, щоб приховати від нього і від самої себе враження, яке він справив на неї. І продовжує це робити — обличчям, голосом, рухами. Він знову заговорив:

— Давайте поставимо все на свої місця, якщо не заперечуєте. Ваша мати казала вам, що я нехороша людина, і не рекомендувала навіть перебувати поблизу мене. Так?

Дафна кивнула.

— Тоді чому ви так довго перебуваєте в моєму суспільстві, та ще й наодинці, без свідків?

Дафна не відразу знайшла що відповісти, але потім тицьнула пальцем у тіло Найджела:

— А він?

— Ну, його можна скинути з рахунків. І тому…

Саймону, на його подив, починала подобатися ця гра. Подобалися миттєві зміни на обличчі Дафни: іронія, роздратування, гнів, легка розгубленість, майже переляк — і знову посмішка, іронія…

— І тому… — повторила його слова Дафна.

— Тому можна дійти висновку, що ми з вами всупереч побажанням вашої матінки вже довге час знаходимося віч-на-віч.

— Крім Найджела, — уперто нагадала вона.

Саймон миттю глянув на нього, але споглядати малорухливе тіло було менш приємно, ніж дивитись на Дафну.

— Я вже майже забув про нього, — зізнався він. — А ви?

Дафна не відповіла, проте неспокійний погляд, який вона кинула на Найджела, говорив сам за себе. Саймон відчував, що загрався, настав час закінчувати словесний поєдинок, битва поглядів, але він не міг, не хотів покласти цьому кінець. Звичайно, він розумів: жодного продовження бути не може, він ніколи не посміє виявити якусь наполегливість у діях, та що наполегливість — навіть не цілком обережну фразу на адресу сестри Ентоні… І все ж таки хотів продовження. Якого? Ну, хоча б щось зробити з її невдалим залицяльником. Попало ж йому так напитися в будинку у суворої охорониці вдач леді Данбері.

І все ж таки він не міг відмовити собі в задоволенні ще трохи подразнити цю милу дівчину: вона так диявольськи спокусливо округляє очі, відкриває губи у відповідь на його дурість.

Він нахилився до неї і промовив:

— Я знаю, що зараз сказала б ваша матінка.

— Що ж? — зухвало запитала Дафна.

Зважаючи на все, їй теж не була неприємна їхня гра.

Саймон дозволив собі злегка торкнутися пальцем її кирпатого підборіддя, коли відповів:

— Вона попередила б вас, що треба бути дуже обережною. — Трохи сповільнивши, він

додав:

— Боятися кожного мого руху.

Як Саймон і припускав, очі її широко розплющилися, але губи, навпаки, стиснулися, вона злегка

підняла плечі… і раптом вибухнула гучним сміхом. Прямо йому в обличчя.

— Ви… ви… — промовила дівчина, трохи заспокоївшись, — правда, дуже кумедні. Бачили б самі, яким були зараз серйозними, навіть занадто. Хоча це вам зовсім не личить.

Саймон був готовий прийняти початок її фрази, але кінцівка йому не дуже сподобалася. Він, як і більшість чоловіків завжди боявся здатися надто сентиментальним.

Дафна вловила всі ці почуття, що відбилися на його обличчі, і з усмішкою повторила:

— Так, добродушність вам не йде. Вам природніше виглядати загрозливо. Яким ви себе і

вважаєте, правда? І дуже привабливим, звісно?

Він мовчав. Мовчання затяглося і ставало незручним, тому знайшла потрібним додати:

— Таке враження ви хотіли б справляти на жінок, я не права? — Він знову нічого не

відповів, і Дафна продовжила:

— Я б збрехала, якщо б взялася стверджувати, що ви не справляєте такого враження. Не сумніваюся, це діє на багатьох жінок. Тільки не на мене.

— Чому ж? — ніби прокинувшись, спитав він. Серйозно дивлячись на нього, вона пояснила тоном, яким кажуть із нездатними учнями:

— Тому що в мене цілих чотири брати. І я звикла до їхніх хитрощів і навчилася розбиратися в

чоловічому характері.

— Так-так… — У його голосі пролунало відверте розчарування, Дафні стало навіть трохи шкода цієї людини.

— Але нічого, — втішно промовила вона, пошкрябавши його по рукаву. — Ваші спроби все одно були цілком вправні, я навіть задоволена ними. Тим більше, що зі мною загравав сам герцог із титулом шалопа. Або шалопай із титулом герцога.

Саймон дивився на неї з дивною задумливістю, яка зовсім не в'язалася із ситуацією.

Втративши підборіддя, він повільно промовив:

— Ви надзвичайно нахабне дівчисько, міс Бріджертон, вам це відомо?

Вона мило посміхнулася, наче почула комплімент.

— Більшість людей, — сказала вона, — вважає мене еталоном доброти та дружелюбності.

— Ця більшість — ідіоти, міс Бріджертон.

Дафна схилила набік голову, ніби обмірковуючи його слова. Потім зупинила погляд на похрапуючого Найджела і зітхнула:

— Боюся, доведеться погодитись з вами, як мені це не боляче.

— Вам боляче те, що більшість ідіоти, чи те, що ви нахабник? — поцікавився Саймон.

- І те і інше. Але більше мене пригнічує перше.

Саймон не стримав гучного сміху і сам здивувався, наскільки для нього незвичні ці звуки. Він уже не пам'ятав, коли з такою легкістю й так голосно сміявся.

— Дорога міс Бріджертон, — промовив він крізь сміх, — якщо ви в цьому світі вважаєтеся зразком доброти та доброзичливості, то в ньому дуже небезпечно жити.

— Ви маєте рацію. Моя мати часто попереджає мене про це.

— Цікаво, чому я не можу її пригадати? — пробурмотів Саймон.

— Справді?

— Клянуся. Вона подібна до вас?

— Досить дивне питання.

— Нічого дивного. — Але він уже зрозумів, що зморозив нісенітницю, а це з ним, як він вважав, траплялося дуже рідко, і, бажаючи виправдатися перед самим собою, додав:

— Я вже казав вам,