Читати книгу - "Бікіні, Джеймс Паттерсон"

Сюзанна Грубер вперлася ліктями в коліна, подалася вперед і сказала, звертаючись до Левона:

— Кім сиділа в готельному барі з Делом, Дел пішов до туалету, а коли він повернувся, то Кім уже не було. Ніхто її не захоплював. Вона сама вийшла.

— Он воно як, — мовив Левон. — Кім сама пішла з бару, ніхто її відтоді не чув і не бачив, її немає вже півтори доби, а по-вашому, вона просто начхала на зйомку й подалася милуватися краєвидами? Я правильно вас розумію?

— Кім — доросла жінка, — відказала Грубер. — Не вперше наша підопічна нехтує роботою. Мені пригадується ще одна наша дівчина, Гретхен. Минулого року вона несподівано вшилася з Канн, а потім через шість днів вигулькнула в Монте-Карло. — Грубер говорила так, наче сиділа в себе в кабінеті й терпляче пояснювала Левону особливості своєї роботи. — На ці зйомки ми залучили вісім дівчат. — Потім вона почала розповідати, скільки людей їй доводиться контролювати, скількома справами одночасно займатися і як їй доводиться бувати на кожній фотосесії, щоб особисто перевіряти відзнятий за день фотоматеріал…

Від напруження в Барбари почало гудіти в голові. На Сюзанні Грубер стільки золота, але обручки немає. Цікаво, у неї є дитина? Вона хоч знає, що таке бути матір'ю? Сюзанна Грубер просто не розуміє, про що йдеться.

— Ми любимо Кім, — раптом бовкнула Керол Свіні, звертаючись до Барбари. — Мені… мені здавалося, що тут Кім нічого не загрожує. Я в той момент вечеряла з однією з моделей… Я хочу сказати, що Кім — така гарна дівчина, така відповідальна… Мені здавалося, що нам немає про що турбуватися.

— Та я лише на хвилину від неї відвернувся, — вставив Дел Свен. І заплакав.

До Барбари раптом дійшло, навіщо Грубер привела до них усіх своїх підлеглих. Барбару вчили бути ввічливою, але тепер, коли вже не було можливості заперечувати очевидне, вона мусила це сказати.

— Так ви не винні? Ось чому ви сюди прийшли? Сказати мені, що не винні у зникненні Кім?

Ніхто з присутніх не наважився поглянути їй у вічі.

— Ми розповіли поліції все, що знаємо, — зазначила Грубер.

Тут підвівся Левон, поклав руку на плече Барбарі і сказав:

— Будь ласка, повідомте нас, коли про щось дізнаєтеся. А зараз ми хотіли б побути на самоті. Дякую.

Грубер встала й накинула на вузькі груди ремінець сумочки.

— Кім повернеться. Не турбуйтеся.

— Ви хочете сказати, сподівайтеся і моліться кожного разу, коли сумно зітхаєте? — спитала Барбара.

Розділ 18

Посеред гамірливих репортерів, що зібралися біля парадного входу готелю «Вейлі Прінсес», стояв чоловік і чекав, коли почнеться прес-конференція.

Він прекрасно вписувався в натовп і мав вигляд людини, що всі свої пожитки тримає у великій брезентовій торбі і, можливо, ночує на пляжі. На ньому були модні сонцезахисні окуляри, що закривали його обличчя, як вітрове скло, хоча сонце вже сідало. На іржаво-каштановому волоссі — бейсболка, на ногах — антикварні кросівки «Адідас», пом'ятий напівкомбінезон, а на дешевій гавайській сорочці — прекрасна копія прес-картки, що ідентифікувала його як фотографа Чарльза Ролінза з «Ток Віклі», неіснуючого видання.

Утім, він мав дорогу відеокамеру, найновішу модель фірми «Панасонік», сумісну з екраном високої роздільності й обладнану телескопічним стереомікрофоном та об'єктивом Лейка. Коштувала ця камера понад шість тисяч зелених.

Він навів об'єктив на величний парадний вхід готелю «Вейлі Прінсес», де Макденіелси займали свої місця перед мікрофонами на трибуні.

Коли Левон поправляв свій мікрофон, Ролінз стиха насвистував веселу мелодію. Він був у доброму гуморі. Йому спало на думку, що якби Кім була жива, то навіть вона не впізнала б його зараз — так добре він замаскувався. Ролінз підняв відео-камеру над головою й записав, як Левон привітався з представниками преси. «Мабуть, мені сподобалися б Макденіелси, якби я з ними потоваришував», — подумав він. Та вони йому вже сподобалися — нехай їм грець! Бо не було в них нічого, що могло не сподобатися!

Лишень погляньте на них.

Барбара — симпатична, гостра на язик. Левон — статечний та шляхетний, як п'ятизірковий генерал. Обоє — сіль землі, та й годі, трясця їхній матері.

Убиті горем та настрашені, вони все одно трималися добре і з гідністю відповідали на досить безтактні запитання, навіть на звичайне: «Що б ви сказали Кім, якби знали, що вона вас зараз чує?»

— Я сказала б: «Ми любимо тебе, дорогенька. Тримайся, будь ласка», — мовила Барбара тремтливим голосом. — А всім, хто нас чує, хочу повідомити, що ми пропонуємо двадцять п'ять тисяч доларів за інформацію, яка допоможе знайти нашу доньку. Якби ми мали мільйон, то запропонували б і мільйон, але…

Раптом Барбарі наче забракло повітря. Ролінз побачив, як вона відвернулася і пшикнула в рот інгалятором. Та все одно батьків супермоделі продовжували обстрілювати запитаннями: «Левоне! Вам уже пред'явили вимоги щодо викупу? Що сказала вам Кім під час останньої розмови?»

Нахилившись до мікрофонів, Левон терпляче відповів на всі запитання, а наостанок сказав:

— Керівництво готелю відкрило гарячу лінію. — І він зачитав натовпу номер телефону.

Ролінз спостерігав, як застрибали репортери, немов летючі риби з води, вигукуючи все нові та нові запитання Макденіелсам, але ті вже сходили з трибуни, вирушаючи до обіймів затишного готельного вестибюля.

Ролінз поглянув крізь об'єктив, дав крупним планом потилиці Макденіелсів — і раптом угледів, як крізь натовп іде одна досить відома особа. Цього чоловіка він бачив колись на телеканалі C-span, де той настирливо рекламував свої книжки.

Об'єктом інтересу Ролінза став симпатичний чолов'яга років сорока — журналіст і автор детективних бестселерів. На ньому була бейсболка та рожева сорочка на ґудзиках донизу із закоченими рукавами. Чимось він