Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Присвячується Соні

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках у мене спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

Кажуть, що людина в критичній ситуації через приплив адреналіну не відчуває ані болю, ані холоду. Та це була неправда. Рана на моєму плечі пульсувала, наче скажена, кров стікала по руці й капала на сніг, холод боляче вгризався мені в ногу. М’язи моєї руки і плеча пекли від ваги дитини, та я не наважувалася перекласти її на іншу руку, бо вона могла б збудитися і наші переслідувачі нас тоді швидко б знайшли.　

А ще кажуть, що мозок працює найкраще в миті найбільшої небезпеки і в людини з’являється чітке бачення ситуації. Та на мене це теж не діяло.　

Я вже не знала, кому вірити, а кому ні. І єдине чітке бачення, яке з’явилося в мене тієї миті, стосувалося глушника на пістолеті — він і справді глушив звук.　

І що бували й більш сприятливі миті для поцілунку, аніж ця.　

Я не мала ані найменшого поняття, чи хлопець, котрий мене цілував, належав до злих чи до добрих, проте одразу відчула, як сили поверталися до мене.　

— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він.　

Bienvenue. Welcome. Benvenuto

Ласкаво просимо

ЗАМОК У ХМАРАХ

Насолоджуйтеся своїм перебуванням тут

1

Мій перший день у ролі няні був близьким до провалу.　

— Ти, без сумніву, найгірша няня у світі, Фанні Функе, — сказав також Дон, коли я гарячково пробігала повз нього із криками: «Хлопці! Це не смішно! Поверніться!»　

— Так, будь ласка, будь ласка, будь ласка, —

передражнив мене Дон. — Інакше мене з тріском звільнять!　

Авжеж, цілком можливо. І це я проґавила всього лиш одну хвилинку. На свій захист скажу: це відбувається швидше, ніж здається, — втратити дітей із поля зору в снігу, коли вони навмисне втікають геть, одягнуті до того ж у білі курточки, білі штанці та білі шапочки.　

Такий одяг узагалі потрібно заборонити законом. Вони не могли втекти далеко. Схил виблискував незайманим снігом. Крім того, тут, у західній частині готелю, навіть у меншому радіусі було достатньо схованок для маленьких хитрих дітей у маскувальному одязі. Вони могли зачаїтися за однією зі снігових кучугур чи поодиноким деревом; та й купи дров і виступи стін також чудово б підійшли для маскування.　

Я примружила очі, щоб подивитися проти світла. На вечір і Різдвяні свята передавали свіжий сніг, але поки що небо сяяло блакиттю, а сніг навперебій виблискував на вікнах, дахах та дашках веж і вежок, покритих міддю. А над долиною ще з учорашнього ранку висів густий туман. Саме такій погоді готель завдячує своєю назвою — «Замок у хмарах».　

— Навдивовижу тихо, правда? — Дон Буркгарт-молодший нагадує мені, що зараз не час милуватися красою швейцарських гір. — Не те щоб любі малюки вже десь замерзли…　

Дон сидів на великих санях, якими тягали дрова до входу в підвал, гойдав ногами й лизав морозиво у вафельному ріжку, яке він сам особисто роздобув собі на кухні. Дрова він просто перекинув у сніг, прямо перед табличкою «Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є».　

Морозиво наштовхнуло мене на ідею.　

— Гей, хлоп’ята, а хто хоче суперсмачного морозива? — крикнула я.　

Проте ніде анічичирк.　

Дон весело гиготів:　

— Ти не повинна була дозволяти цьому сезонному працівникові з Чехії відволікати тебе від твоїх обов’язків, Фанні Функе.

— Попіднімай краще дрова, якщо не хочеш отримати прочухана, — сказала я.　

Хоча Дон у свої дев’ять років був маленьким і худорлявим, а його кирпатий носик і проникливі карі очі чарували своєю невинністю, десь глибоко в душі я його боялася. Те, що він зазвичай видавав, дуже рідко відповідало його справжньому віку. До того ж у нього був такий дзвінкий голосок, такий приємний швейцарський акцент і він ще й так своєрідно мило шепелявив, що це збивало з пантелику вдвічі сильніше. А його дивна манера звертатися до людей на ім’я і прізвище, а інколи ще й разом із додаванням місцезнаходження, якихось характерних рис чи віку, мала в собі щось загрозливе: «У тебе стрілка на колготках, Фанні Функе, 17 років, із Ахіма біля Бремена». Це як у фільмах про мафію, коли комусь шепочуть: «Я знаю, де ти живеш», щоб потім цьому комусь при нагоді підкинути конячу голову під двері. У кращому випадку.　

Дон із батьками були постійними клієнтами готелю, тому він тут відмінно орієнтувався. А ще мав звичку цілими днями тинятися будинком, підслуховувати розмови, робити капості й при цьому всьому він поводився так, ніби готель разом із людьми належить йому. Байдуже, гість це чи персонал, Дон дивним чином знав про все і всіх. Навіть якщо припустити, що він, попри заборони, вивчав особисті справи персоналу (а я підозрюю, що так воно й було), той факт, що він міг запам’ятати все до деталей, здавався моторошним. Робочі ліфти, бюро, підвали — Дон вештався переважно там, куди гостям готелю було зась. Але він був таким маленьким і солоденьким, що це рідко мало якісь наслідки. А коли поглядом невинного оленятка причаровувати йому не вдавалось, він наганяв страху, називаючи людину повним іменем і ніби між іншим посилаючись на свого багатенького татуся, Дона Буркгарта-старшого, і його дружні стосунки з двома братами Монфор, власниками готелю. Принаймні зі мною він таке провертав. І навіть коли я намагалася не зважати, його методи в стилі мафіозо все одно мали на мене вплив. Позавчора я застала його за тим, як він витирав свої вимазані шоколадом руки об вишиті оксамитові портьєри в малому вестибюлі на третьому поверсі, і робив він це цілком свідомо й неспішно. На моє обурення він відреагував своєю неперевершеною посмішкою. «О, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу, має слабкість до огидних гардин!»　

Це мене справді обурило. Усі гардини й подушки на цілому поверсі були пошиті з однакової тканини прекрасного брунатного кольору, розшиті матовими золотими пташками і квітами. Не треба бути професіоналом, щоб зрозуміти, наскільки коштовними вони були, навіть якщо брунатний із плином років, можливо, дещо побляк. Коли проводиш обережно рукою по оксамиту, то це