Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

Привіт!

- Здрастуй!

- І тобі того ж. - пробурчала одна з них. Червоноволоса, як я для себе її позначила.

Аделія повела себе точно так само, як при нашій з нею зустрічі - почала засипати дівчат питаннями. Двоє з них швидко втягнулися в розмову, а ми з червоноволосою мовчки за ними спостерігали.

 - Студенти! Радий вітати Вас в цих стінах! Перш ніж ви приступите до трапези, хочу зробити кілька оголошень. Завтра, ваші старші товариші, влаштують екскурсію по академії. Для цього вас розіб'ють на групи по 5 осіб. Також, вам видадуть ваші розклади і правила академії.

З правилами хотілося ознайомитися якомога швидше.

- Ну а зараз, всім смачного!

Мої сусідки тут же взялися за їжу, не перевіряючи її на отрути і домішки. Я відчула себе параноїком. Невже вони дійсно не хвилюються про те, що їм можуть щось підмішати? А ні, червоноволоса теж не поспішає з прийомом їжі. Вона склала руки на грудях і підозріло косилася на страви.

- Імміт, Ділара, чому ви не їсте? - запитала одна з дівчат.

- Я не голодна. - різко відповіла червоноволоса.

Я дуже голодна, але без перевірки їсти побоювалася. А демонструвати в перший же вечір свою недовіру до всіх не хотілося - Аделія тоді ридати почала, а хтось може злобу затаїти і при нагоді пригадати.

 - Я гарно пообідала, боюся, якщо я зараз поїм, то вночі погано спати буду. - нейтрально відповіла я.

Дівчата покивали на знак згоди, защебетали щось про нерви і також відсунули від себе їжу. Аделія ж уважно мене розглядала. І я пораділа, що клятву вона все таки дала. Бо від цього погляду у мене мороз по шкірі пішов.

А ось червоноволоса, яка Ділара, мабуть, все зрозуміла правильно - про це говорила її іронічна посмішка.

 Після вечері, народ почав бродити по залу і знайомитися один з одним. Аделія побігла перша, слідом за нею пішли і двоє інших дівчат. За столом залишилися я і червоноволоса.

- Гарно пообідала, значить? - уїдливо запитала та.

- Ну, сказати, що я не голодна, після тебе язик не повернувся. Вона розсміялася. Беззлобно і щиро.

 - Я Ділара, а не червоноволоса. Так, я читаю думки. І будь впевнена, я в цій академії не одна така.

А ось тепер стало страшно.

- У тебе непогані ментальні щити, але недостатньо розвинені. Якщо хочеш, я можу вказати на слабкі сторони.

- З чого така щедрість? - вона знизала плечима, мовляв знати не знаю, сама в шоці.

- Здрастуйте, пані!

Ми з Діларою одночасно повернули голови на голос. Перед нами стояли двоє, абсолютно ідентичних, юнаків. Коротке світле кучеряве волосся, білозубі посмішки, трохи широкі носи, які їх абсолютно не псували. Світлі очі, в яких плескалися веселі іскорки. Високі, стрункі, я б навіть сказала, худорляві. Сорочки розстебнуті на два гудзики, оголюючи шию і частково ключиці. Розрізнити їх можна було, хіба що, по медальйонах - у одного у вигляді зірки, в іншого в формі блискавки.

- Сільфи! - з усмішкою сказала Ділара. - Не дай їм запудрити собі мізки! - це вже звертаючись до мене.

- Ох, Ви поранили мене в саме серце, мила леді! - театрально закотив очі один з них, приклавши тильну сторону долоні до чола. Мабуть, там у нього те саме серце.

- Ми б ніколи не посміли образити таких прекрасних дів! - в унісон йому вторив другий.

- Показушники! - фиркнула Ділара.

 Я ж сиділа і стримано посміхалася. Нехай показушники, принаймні не намагаються принизити при першій же зустрічі. А вестися на солодкі промови я в жодному разі не збиралася.

- Дозвольте приєднатися до вас, о  прекрасні?

Але наш дозвіл їм був не потрібен, так як вони вже сіли навпроти нас.

 - Я Зухар, - сказав те, що із зіркою. - А це мій брат - Гуркан. Ми сільфи зі світу Длорі. А ви?