Читати книгу - "Сердечна терапія"

— Знаєте, молоді люди, можливо, я все життя чекав на це ваше питання, тому що маю відносно саме цього слова власну теорію. — Він примружив очі, всміхнувся й охопив поглядом усіх довкола — й опитувачів, і господарку тієї ятки, зачепивши краєм ока й Олександру. — Як професор філології, вважаю, що слово «щастя» має у своєму корені морфему «час», притаманну також слову «частина». І, між іншим, не лише у нашій мові. Навіть у далекій від української французькій слово «bonheur» приховує в собі «heur», тобто «година», вкупі означаючи «хороша, добра година». Ви розумієте, до чого я веду?

Дівчина з мікрофоном нахилила голову і зацікавлено слухала професора. Олександра сама завмерла з подиву, адже щойно, згадуючи минуле, теж думала про щастя. Якась тітонька, що спочатку нервувала, бо професор та знімальна група перегородили доступ до прилавка, теж принишкла і прислухалася. Лишень продавчиня нетерпляче тупала валянками, мовляв, комусь тут про щастя цікаво, а мені треба план робити! Але коли усвідомила, що теж може потрапити в кадр, декорувала обличчя усмішкою.

— Ось я й кажу, — вів далі професор. — ЩАСТЯ не є константою, це ефемерний, тимчасовий стан (згадаймо морфему «час»!). Цей стан дається ззовні, чи здобувається лишень на якийсь період, на час, на певну частку нашого життя. І говорячи, що якась людина щаслива, мусимо усвідомлювати, що щаслива вона у цю саму мить чи в період, про який йдеться! Народ мудрий. І мудрість свою він зашифрував у словах, засекретивши у них свої багатовікові спостереження. Проти закону природи не підеш. Ви розумієте?

— І що, людина приречена на тимчасове щастя? — вражено поцікавилася дівчина.

— Це вже, любонько, наступне питання. А ви мене зупинили задля одного. Я вам на нього відповів. Щастя — то є епізодичне відчуття неймовірної радості, гармонії, задоволення. Але — лише в певний момент людського буття. Бувайте здорові!

Сказавши це, професор уже давно забутим жестом підняв капелюха, чемно нахилив голову, повернув капелюха на місце і відійшов від прилавку, ніби його там і не було.

Дівчина з мікрофоном ще якусь мить шукала його очима в людському юрмищі, а потім махнула рукою оператору:

— Жеко, вимикай! Знято.

До ятки почали підходити нові покупці, продавчиня взялася нахвалювати товар, опитувачі рушили до загорожі з ялинками, а Олександра знову замислилася. Але невдовзі її вивів із роздумів чоловічий голос:

— Зважте, будь ласка, пару кілограмів мандаринів та штуки чотири лимонів.

Олександра здригнулася, підвела погляд на покупця і заклякла. Перед нею стояв лікар Вадим Ігоревич. Вадим.

Не дочекавшись адекватної реакції на своє прохання, покупець відірвав погляд від фруктів, подивився на жінку, до якої звертався, і теж завмер.

9

Антоніна зі спокійною елегантністю ходила залою, тримаючи в руці келих із червоним вином. Інколи вона зупинялася і роздивлялася картини на стінах. Коротко ділилася враженнями з приятелькою Кірою, господинею невеличкого салону з пошиття вечірніх суконь та виготовлення аксесуарів. Вона й запросила Антоніну на передріздвяне відкриття виставки двох французьких митців. Один із авторів презентував київській публіці натюрморти, писані олійними фарбами, другий — скульптуру французького авангарду. Їхнє поєднання у спільній експозиції в стінах галереї видавалося дещо дивним, але організатори підвели ідейну базу. Мовляв, усе крутиться навколо споживання їжі — і натюрморти не без того, і чудернацькі скульптури не менш дивним чином дотичні до гурманства, та й фуршет було накрито для гостей славний, тож ідейне коло замкнулося.

Не сказати, що Антоніна дуже розумілася на різних напрямках мистецтва або мала з чим порівнювати і про що принагідно поговорити, але сторонній погляд навряд чи б це виявив. Трималася вона дуже органічно, подібно до інших іноземних та місцевих гостей церемонії відкриття. Власне, цікавила її не лише виставка, а й обіцяна приятелькою «тусовка», де водяться цікаві чоловіки — і наші, і заїжджі. А ще не могла забути три роки, проведені у Франції, а потім ще три в Німеччині, де чоловік викладав студентам та працював із аспірантами, а вона ростила Вадика і безтурботно жила у затишно та розумно облаштованому кимось світі, якого їй не вистачало після повернення на батьківщину.

Перший її стрес від чоловікового роману з Сонею Тютюнниковою та переживання, які ятрили душу, дещо вляглися, хоч сама історія продовжувалася. Проте чи розмови з тією дивною Яною, психотерапевтом-любителем, чи випадкове знайомство з Олександрою трохи знизили градус її страждань. Та натомість з’явилося невитравне бажання помсти. Хай навіть професор Ігор Соломатін ніколи ні про що не дізнається, але саме цей факт мав би зрівняти рахунок на уявному полі. А якби й дізнався?.. А ще краще б дізнався, коли Антоніна, наприклад, уже знайшла б собі чудову пару за його спиною і, як сюрприз, ефектно повідомила б, що чоловік тепер вільний і може, не ховаючись, приділяти максимум уваги своїй любій Соні...

Саме такі думки з ароматом жаданої жіночої розплати крутилися в голові Антоніни, коли вона переводила погляд із ніби нашвидкуруч виконаних натюрмортів на чоловіків, які наповнювали залу. Більшість із них супроводжували дами, навіть кілька водночас. При цьому око жінки не могло не відзначити, що «наші» кобіти набагато цікавіші за «їхніх», європейських, що, власне, і так ні для кого не є секретом. Раптом сканування публіки було перерване шепотом Кіри:

— Тоню, давай пристанемо до якогось гурту, бо так можна і дві години по-дурному проблукати. Он я бачу кілька знайомих, треба піти розкланятися. Як тебе представити — пані професорова, чи як?

— Скажи просто — моя подруга. Там розберемося, — відповіла Антоніна, зиркнула в той бік, куди вказала приятелька, і ковтнула вина.

Жінки наблизилися до вишукано сервірованого столу, прикрашеного різдвяним віночком, свічками та серветками, викладеними в колір французького прапора — сині, білі, червоні. Антоніна взяла зі стосу пласку білу тарілку, поклала на неї кілька крихітних закусок на шпажках і замінила порожній келих вина на повний. За мить Кіра вже представила її невеликому колу знайомих, і жіноче око просканувало трьох чоловіків, двоє з яких однозначно були іноземцями. Не сказати, щоб Антоніна так мріяла розпрощатися з батьківщиною, її програма-мінімум такого